Читать онлайн книгу "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

Пiвтори тисячi рокiв разом. Спiльна iсторiя украiнцiв i тюркських народiв
Петро Михайлович Кралюк


Великий науковий проект
Петро Кралюк (нар. 1958 р.) – доктор фiлософських наук, професор, перший проректор Нацiонального унiверситету «Острозька академiя». Є автором численних робiт з iсторii культури Украiни, зокрема ii фiлософськоi думки. Створив власну концепцiю iсторii фiлософii Украiни, яка рiзниться вiд загальноприйнятоi. Вiдомий також своею iсторичною публiцистикою на шпальтах газет «День», «Дзеркало тижня» та сайтi радiо «Свобода». Його перу належить низка романiв i повiстей («Шестиднев», «Лицар i смерть», «Дiоптра», «Вiднайдення раю»). У видавництвi «Фолiо» вийшли друком книжки П. Кралюка «Справжнiй Мазепа», «Козацька мiфологiя Украiни: творцi та епiгони», «Богдан Хмельницький: легенда i людина», де вiн подае дещо незвичний погляд на роль елiтарних верств та козацтва в iсторii Украiни, а також «Ярослав Мудрий». У новiй книзi П. Кралюка йдеться про непростi стосунки мiж украiнцями та iхнiми предками й тюрками. Автор показуе, що це були вiдносини мiж двома цивiлiзацiями (землеробською й кочовою), якi часто мали конфронтацiйний характер. Однак iснувало й чимало прикладiв «взаемодоповнення» та спiвробiтництва. Звертаеться увага на iсторiю вiдносин мiж слов’янським населенням нинiшнiх украiнських земель й аварами, булгарами, печенiгами, половцями, торками, татарами, турками тощо. Особливо акцентуеться увага на стосунках мiж украiнським козацтвом, з одного боку, та Кримським ханством та Османською iмперiею, з другого. Показано, що в генезисi украiнського етносу помiтну роль вiдiграли тюрки, а украiнська культура мае чимало тюркських елементiв.





Петро Кралюк

Пiвтори тисячi рокiв разом

Спiльна iсторiя украiнцiв i тюркських народiв





Передмова


Ставлення украiнцiв до тюркського свiту не було i не е простим. Украiнцi, iхнi предки контактували з тюркськими народами бiльше тисячi рокiв. Часто це були военнi конфлiкти. Хоча й зустрiчалися моменти спiвпрацi. Бiльше того – можна сказати, що тюркський чинник вiдiграв помiтну роль у етногенезi украiнцiв. Натомiсть «украiнська кров» давала про себе знати на тюркських землях. Навiть деякi знаковi персонажi iсторii тюркських народiв мали украiнське походження. Одна Настя Лiсовська, вона ж Роксолана, чого вартуе!

Однак якщо розглянути украiнську культуру, зокрема iсторiографiю, то тюркський чинник переважно iгноруеться або часто трактуеться в негативному планi. Зовсiм недавно свiт побачили книжки знаних украiнських iсторикiв пiд назвою «Схiдна брама Європи»[1 - Брехуненко В. Схiдна брама Європи. Козацька Украiна в серединi XVII—XVIII ст. – К., 2014.] i «Брама Європи»[2 - Плохiй С. Брама Європи. Історiя Украiни вiд скiфських воен до незалежностi. – Харкiв, 2016.]. У них так чи iнакше е намагання представити Украiну як «браму», «бар’ер», який захищае европейський свiт вiд руйнiвних впливiв, що йдуть зi Сходу. І пiд цими «схiдними руiнниками» переважно розумiють тюркськi етноси.

Майже ту саму «симетричну вiдповiдь» маемо в культурах тюркських народiв, якi контактували з украiнцями, зокрема в культурi турецькiй. Для тюркських авторiв украiнцi часто е «невiрними» й «нецивiлiзованими».

Таке ставлення одних до iнших, у принципi, можна зрозумiти. Адже украiнцi й тюрки належали до рiзних цивiлiзацiй. Як правило, iх роздiляли й релiгiйнi бар’ери, котрi мали i продовжують мати чимале значення.

Склалося так, що предки украiнцiв й самi украiнцi в перiод Середньовiччя та в пiзнiшi часи в основному були землеробами. Натомiсть тюркськi народи, якi сусiдили з ними, часто належали до кочiвникiв i займалися скотарством. Звiсно, були й винятки. Наприклад, серед украiнцiв iснували етнiчнi групи, що були переважно скотарями (наприклад, мешканцi Карпат). Так само серед представникiв тюркських народiв, котрi проживали в Пiвнiчному Причорномор’i, зустрiчалися такi, якi вiддавали перевагу землеробству. Та все ж, попри цi винятки, протистояння украiнцiв i тюркiв можна трактувати як протистояння землеробськоi й кочовоi цивiлiзацiй.

Це протистояння нiби «роздирало» украiнськi землi й населення. З цього приводу цiкавi мiркування висловив украiнський полiтолог В’ячеслав Липинський (1882—1931). Вiн вважав, що «з погляду полiтичного наше географiчне положення – найгiрше в Європi». Украiнськi землi стають мiсцем цивiлiзацiйних зiткнень. На них постiйно вiдбуваеться пересування кордонiв мiж Сходом i Заходом[3 - Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – К. ; Фiладельфiя, 1995. – С. 421—422.]. Липинський твердив, що наша багатостраждальна iсторiя зводиться до фатального питання: хто – кочiвник чи хлiбороб – переможе у нас? А найбiльшою нашою нацiональною трагедiею е те, що досi не змiг перемогти у нас анi один, анi другий; що ми не стали мiцною державою кочiвникiв, державою юрби, державою охлократичною, якою стала заполонена своiми кочiвниками великоруська Московщина, але не стали ми державою й хлiборобською, бо кочiвникiв серед нас була велика кiлькiсть. Тому ми, вважав Липинський, на фатальному пограниччi мiж «цивiлiзацiею плуга» i «цивiлiзацiею степу». Всi своi войовничi державнi елементи ми вiддавали кочовiй Москвi, а найбiльше культурнi хлiборобськi елементи – Польщi.






В'ячеслав Липинський



Попри симпатii до «цивiлiзацii плуга» й негативiзм до «цивiлiзацii степу», Липинський загалом займае об’ективну позицiю. Вiн, по-перше, розумiе, що кожна з цих цивiлiзацiй мае своi цiнностi й, зрештою, свою цiннiсть. По-друге, Липинський говорить про те, що украiнська нацiя – це поеднання кочiвникiв i хлiборобiв, мiж якими йде змагання. Це можна зрозумiти i в тому сенсi, що ця нацiя виникла як результат синтезу слов’ян-землеробiв та тюркiв-кочiвникiв.

Переважно в украiнськiй культурi, як уже говорилося, спостерiгаемо негатив-ставлення до тюркських народiв. Адже тюрки часто ставали ворогами украiнцiв, нищили iхнi землеробськi поселення. Так, негативне ставлення до степу, а й, вiдповiдно, до степових кочiвникiв, як чинника в iсторii украiнського народу, демонстрував вiдомий географ Степан Рудницький (1877—1937). «Степ, – писав вiн, – не був первiсно родимою ростинною формацiею для украiнцiв, а страшним диким полем, iз котрого, немов сарана, вилiтали жовтолицi орди, щоб нищити Украiну. Тiльки через iстнування формацii степiв було середньоазiйське сусiдство таке злощасне для Украiни, тiльки степ давав комонним народам такий добрий пастiвник для табунiв i отар, такий вигiдний шлях на Украiну»[4 - Рудницький С. Чому ми хочемо самостiйноi Украiни. – Львiв, 1994. – С. 127.].

Справдi, для предкiв новочасних украiнцiв, жителiв пiвдня Давньоруськоi держави, степ, Дике Поле були чужою, ворожою територiею, звiдки чекала небезпека. Початково украiнський етнос формувався в лiсостеповiй зонi, де розташовувалися основнi полiтичнi й культурнi осередки Русi-Украiни в середньовiчний перiод: Киiв, Галич, Володимир (Волинський), Львiв, Луцьк, Острог тощо.

Степан Рудницький, як i чимало iнших украiнських авторiв, вважав Батиеву навалу великим нещастям для Украiни. «Одно татарське лихолiття, – писав вiн, – здержало полiтичний i культурний розвиток Украiни на цiлi столiття. І хоч не набiги кочовникiв спинилися вже в другiй половинi XVIII ст., то iх сумнi наслiдки виднi донинi. З полiтичного ослаблення, спричиненого пiвторатисячолiтнiм татарським лихолiттям, не може украiнський народ i донинi прийти до себе»[5 - Рудницький С. Чому ми хочемо самостiйноi Украiни. – С. 101.].






Степан Рудницький



Антитатарськi мотиви були помiтнi в украiнському фольклорi. Знайшли вони вияв у лiтературi, рiзноманiтних мистецьких творах. Принагiдно нагадаемо, що фактично перша украiнська опера «Запорожець за Дунаем» мала антитурецький характер.

Правда, це лише одна сторона медалi. Кочовий тюркський свiт, iз яким протягом тривалого часу доводилося контактувати украiнцям-землеробам, мав на останнiх помiтний вплив. Тюрки нерiдко ставали союзниками украiнцiв, навiть родичалися з ними. Наприклад, це стосувалося половцiв, хани яких мали родиннi стосунки iз давньоруськими князями, а на початках татарськоi навали на Русь були iхнiми спiльниками (маеться на увазi битва на Калцi в 1223 р.). Деякi тюркськi народи чи субетноси (чорнi клобуки, татари-лiпки i т. д.) «розчинилися» в украiнському соцiумi, зазнавши асимiляцii. Помiтна частина украiнських шляхетських родiв мала тюркськi коренi. На Киiвщинi й Брацлавщинi кiлькiсть таких становила близько однiеi чвертi панiвного складу[6 - Яковенко Н. Украiнська шляхта з кiнця XIV до середини XVII. Волинь i Центральна Украiна. – Вид. друге, переглянуте i виправлене. – К., 2008. – С. 189.].

Явищем, яке зросло на пограниччi украiнського й тюркського свiтiв, стало козацтво. Козаки не лише воювали з тюрками, але й перейняли вiд них чимало вiйськових елементiв, а також елементiв побуту й культури. Нерiдко тюрки ставали союзниками украiнських козакiв. Окремi козацькi старшинськi роди були тюркського походження. Можна наводити й iншi численнi свiдчення тюркських впливiв на украiнський соцiум, про що бiльш детально буде йти мова далi. Вони говорять про те, що мiж украiнцями й тюрками була не лише конфронтацiя, але й спiвпраця, взаемопроникнення.

Сучасна украiнська нацiя, як би це комусь не подобалося, постала в результатi взаемодii слов’янських i тюркських етносiв. Загалом перемiг слов’янський первень. Украiнцi розмовляють мовою, що належить до слов’янських. Хоча в нiй чимало тюркiзмiв. Також ii «спiвучiсть» е результатом тюркських впливiв. У традицiйнiй культурi украiнцiв переважають слов’янськi елементи. Правда, в козацькому одязi простежуються елементи тюркськi.

Однак в украiнськiй культурi, в силу рiзних причин, було i е намагання затушувати тюркський слiд, а тюркськi народи представити переважно в негативному свiтлi.

Певно, пора вже об’ективно подивитися на iсторiю довготривалих вiдносин украiнського й тюркського етносiв. Не демонiзувати конфлiкти, але й не iдеалiзувати взаемодiю мiж цими двома сторонами, якi представляли рiзнi цивiлiзацii.

Направду, ця iсторiя е цiкавою й захоплюючою. Багато в чому вона унiкальна. І про цю унiкальнiсть треба говорити, а не «ховати» ii.




Обри-авари


У «Повiстi минулих лiт» при описi давнiх часiв читаемо наступне: «....iснували й обри, що воювали проти цесаря Іраклiя i мало його не схопили. Цi ж обри воювали проти слов’ян i примучили дулiбiв, що [теж] були слов’янами, i насильство вони чинили жiнкам дулiбським: якщо поiхати [треба] було обриновi, [то] не давав вiн запрягти нi коня, нi вола, а велiв упрягти три, або чотири, або п’ять жiнок у телiгу i повезти обрина, – i так мучили вони дулiбiв. Були ж обри тiлом великi, а умом гордi, i потребив iх бог, i померли вони всi, i не зостався анi один обрин. І есть приказка в Русi й до сьогоднi: «Погинули вони, як обри», – бо нема iхнього нi племенi, нi потомства»[7 - Лiтопис руський. – К., 1989. – С. 7.]. Оскiльки в цьому повiдомленнi згаданий ромейський (вiзантiйський) iмператор Іраклiй (роки правлiння – 610—641), то описуванi подii варто вiднести до першоi половини VIІ столiття.

Звiсно, не слiд беззастережно вiрити «Повiстi минулих лiт». Ця пам’ятка, як вважають дослiдники, з’явилася не ранiше початку ХІІ ст. Однак у нiй зафiксована бiльш глибока iсторична пам’ять. Ймовiрно, укладачi «Повiстi…» користувалися бiльш давнiми записами, що дiйшли з Х—ХІ, а, можливо, навiть iз

ІХ столiття[8 - Толочко П. Давньоруськi лiтописи i лiтописцi Х—ХІІІ ст. – К., 2005. – С. 9—110.].

Інформацiя про обрiв (або аварiв) мае, попри легендарнiсть, моменти конкретностi. Це не лише згадка про iмператора Іраклiя, а й повiдомлення, що обри приневолили плем’я дулiбiв. Як про вражаючий елемент поневолення, говориться, нiби обри запрягали у вiзки дулiбських жiнок замiсть коней. Схоже, такi явища мали певне поширення й вони «врiзалися» в народну пам’ять дулiбiв.

Варто взяти до уваги, що подii в народнiй пам’ятi зберiгаються близько 100— 150 рокiв. Далi вони, як правило, забуваються. Те, що пам’ять про обрiв зберiгалася протягом тривалого часу (кiлька сотень рокiв), а потiм ввiйшла до лiтопису – факт по-своему унiкальний.






Імператор Іраклiй І



Можна припустити, чому так сталося. Ймовiрно, панування обрiв справдi було важким для дулiбiв. Пам’ять про це була сильною i яскравою. Вона могла бути зафiксована в фольклорних творах, якi зберiгалися кiлька сотень рокiв. А потiм ця фольклорна iнформацiя перейшла до лiтописiв. Також варте уваги те, що дулiби – попередники волинян. Принаймнi в «Повiстi минулих лiт» про них сказано таке: «Дулiби… жили по Бугу, де нинi волиняни…»[9 - Лiтопис руський. – С. 8.] А волиняни в «докиiвський перiод» мали вже своi державнi утворення, доволi значнi мiськi поселення (наприклад, Зимненське городище[10 - Аулiх В. Зимнiвське городище – слов’янська пам’ятка VI—VII ст. н. е. в Захiднiй Украiнi. – К., 1972.]). Арабський географ та iсторик Абу ль-Хасан Алi аль-Масудi (896—956) навiть вважав, що волиняни (плем’я валiнана) колись давно панували над слов’янами[11 - Якубович М. Велика Волинь i мусульманський Схiд. – Рiвне, 2016. – С. 18.]. Звiсно, до таких повiдомлень варто ставитись обережно, але вони мали пiд собою певну основу. Археологiчнi дослiдження дають пiдстави говорити про вiдносно високий розвиток Волинськоi землi в епоху раннього Середньовiччя. Тут iснували значнi поселення, якi займали площу близько 10 гектарiв i бiльше[12 - Прищепа Б. Погоринськi мiста в Х—ХІІІ ст. – Рiвне, 2016. – С. 41—54.]. Принагiдно зазначимо, що Киiв часiв Володимира займав приблизно таку ж площу. У «Баварському географi», пам’ятцi, яка вiдноситься до ІХ ст., вказано, що на теренах Волинi, де проживали бужани й велунчани, було понад 300 мiст[13 - Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалiзацii населення Центрально-Схiдноi Європи ІХ ст. // Украiнський iсторичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 12—34.]. Тому тут могла вiдносно рано з’явитися писемнiсть, яка й зафiксувала «iсторiю з обрами».

Наведене вище свiдчення «Повiстi минулих лiт» небагато нам дае iнформацii про обрiв-аварiв та iхнi стосунки зi слов’янським, зокрема праукраiнським, населенням. І все ж е iнформацiя з iнших джерел, яка дае можливiсть частково реконструювати цi стосунки.






Зимненське городище, вид з боку Свято-Успенського монастиря



Авари з’явилися на теренах Украiни, зокрема в Пiвнiчному Причорномор’i, в результатi Великого переселення народiв. Про них зустрiчалися згадки в творахдеяких вiзантiйських авторiв V i VI ст. – Прiска Панiйського, Феофiлакта, Сiмокатти, Менандра Протектора, Іоанна Ефеського та iнших.

Пiсля розпаду iмперii гунiв, де, ймовiрно, верхiвка була тюркською[14 - Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. – К., 2009. – С. 29—30.], на теренах евразiйського степу сформувалася могутня держава, яка в лiтературi отримала назву Тюркський каганат (552—745)[15 - Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. – СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников // Византийский временник. – 1961. —Т. ХХ. – С. 75—89.]. Вважаеться, що засновником цiеi держави був Ашина. Про нього iснуе легенда, нiби вiн народився вiд вовка й гунськоi князiвни чи то вiд гунського царенка й вовчицi. Тобто тим самим «доводилося» походження тюркського правителя, який мав титул кагана, вiд гунських очiльникiв. Саме iм’я Ашина походить вiд монгольського слово «шоно», тобто вовк, до якого додано компонент «а», котрий у китайськiй мовi означае «вельможний, шляхетний». Тобто Ашина – «вовк шляхетноi кровi». До речi, тотем вовка доволi поширений у тюркських народiв. Наприклад, вiн шануеться в пантюркiстських колах Туреччини. Саме ж слово «тюрк» спочатку мало значення «сильний, дужий». Пiзнiше воно стало етнонiмом. Тюрки прославилися вмiнням робити з крицi чудову зброю. Скориставшись мiжусобицями серед рiзних племен, нащадки Ашина опанували значну частину евразiйських степiв. У 552 р. виникла Тюркська iмперiя, на чолi якоi став каган Тумин. Останнiй доручив своему молодшому братовi Істемi пiдкорити захiднi степи – що й було зроблено.

Залишки недобитих вiйськом Істемi племен (приблизно 20 тисяч чоловiк) зрештою злилися в один народ, що став вiдомий пiд назвою авари. Останнi, скориставшись чварами булгарських племен, якi перебували в межах сучасноi Лiвобережноi Украiни, пiдкорили iх. Також пiд iхньою владою опинилися й слов’янськi племена. У 60-х рр. VI ст. авари, створивши свою державу-iмперiю, стали господарями Паннонii й грозою Центральноi Європи. Їi верховнi правителi взяли собi титул кагана, розглядаючи себе як конкурентiв тюркських каганiв[16 - Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та iншi // Сестра моя, Софiя… – К., 2016. – С. 68—69.].






Зображення тюркiв у монгольськiй провiнцii Завхан, VI—VIII ст.



Як i багато державних утворень того перiоду, Аварський каганат був державою полiетнiчною. Хоча, наскiльки можна судити, панiвним етносом у ньому були тюрки, принаймнi тюркською була знать, верхiвка. Також бiльшiсть державних посад у каганатi мали назви тюркського походження[17 - Лавренюк В. Авари (обри) // Тернопiльський енциклопедичний словник: у 4 т. – Тернопiль, 2004. – Т. 1. – С. 19.].

До складу Аварськоi держави, котру можна трактувати як середньовiчну iмперiю, ввiйшли значнi територii Центральноi та Схiдноi Європи. Окрiм частини нинiшнiх украiнських земель, до неi вiдносилися повнiстю або частково землi таких сучасних краiн, як Угорщина, Австрiя, Швейцарiя, Словаччина, Хорватiя, Румунiя, Польща, Литва, Македонiя та Бiлорусь.

Заснування Аварського каганату вiдносять до 60-х рр. VI ст., занепад його припав на кiнець VIII ст. А на початку ІХ ст. ця держава фактично припинила свое iснування. Отже, вона проiснувала понад два з половиною столiття – час немалий, щоб «наслiдити» в iсторii.






Аварська поховальна урна, VII—VIII ст., Закарпаття



Вiдомi iмена деяких аварських каганiв. Першим iз них був Баян. Таке ж iм’я мав i його наступник. Власне, каганам, яких обирали на народних зборах, належала верховна влада. Намiсниками кагана був тудун, котрий, iмовiрно, керував окремою частиною краiни, i югур – певно, верховний жрець. Данину в краiнi збирали т. зв. тархани. На мiсцях зберiгали владу вождi племен i родiв.

Аварське вiйсько переважно було кiнним й мало, як на той час, непогане озброення (луки, стрiли, списи тощо). З метою оборони авари, прийшовши в Європу, почали будувати т. зв. хрiнги. Це були кiльцеподiбнi дерев’янi укрiплення, оточенi земляними валами, ровами й загорожами. Хрiнги знаходилися на незначнiй вiдстанi один вiд одного, щоб, у випадку нападу, можна було швидко передати повiдомлення. Також у цих укрiплених мiстах знаходилися запаси продовольства й награбоване добро.

Осердям Аварського каганату були переважно землi сучасноi Угорщини й Трансильванii. Столичний хрiнг знаходився в районi нинiшнього мiста Тiмiшоара. Угорцi навiть вважають, що авари вiдiграли помiтну роль у iхньому етногенезi.

Аварська держава була непогано органiзована. Що й забезпечило ii тривале iснування. Авари змусили вiзантiйцiв платити собi данину. У 626 р. вони разом зi слов’янськими загонами взяли в осаду Константинополь. Правда, зазнали поразки. Пiсля цього експансiя аварiв припинилася.






Пам’ятник Само в Дубнянах, Чехiя



На теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян[18 - Tzsykiewicy L. A. Slowianie i Awarowie. – Wroclaw, 2009.]. Вони, як правило, здiйснювали походи разом iз аварами, передусiм на терени Вiзантii. Звiсно, стосунки iхнi з панiвним аварським населенням не були простими. У 623 р. частина слов’янських племен пiднялася на повстання проти аварiв. Очолив це повстання купець Само. В результатi виникла перша слов’янська держава. Їi в лiтературi, як правило, iменують державою Само. До ii складу входили морави, чехи, лужичани, хорутани й паннонцi. Проiснувала вона десь до середини VII ст. Потiм ii землi знову опинилися пiд владою аварiв[19 - Labuda G. Pierwsye panstwo slowianskie. Panstwo Samona. – Wodyislaw Slaski, 2009.].

Не вiдомо, щоб аварськi правителi чеканили свою монету. Однак через територiю Аварськоi держави проходили торговi шляхи й, вiдповiдно, iснував грошовий обiг. Переважно тут використовувалися вiзантiйськi солiди.

У аварiв формувалася своя писемнiсть. Зокрема, знайденi iхнi рунiчнi написи. Щоправда, вони не розшифрованi. Знайдений також на посудинi напис аварською мовою, виконаний грецькими буквами.

Вiдправною точкою, коли почався занепад Аварського каганату, можна вважати iхню поразку бiля стiн Константинополя у 626 р. У цей час, як уже говорилося, виникла на частинi земель каганату слов’янська держава Само. А близько 632 р. болгарський (тюркський) хан Кубрат (605—665), об’еднавши племена кутрiгурiв, утiгурiв i оногурiв, створюе середньовiчну державу – Велику Болгарiю, вигнавши аварiв iз Пiвнiчного Причорномор’я й Нижнього Дунаю. До 640 р. слов’янське плем’я хорватiв витiснило авар iз Далмацii.






Хан Кубрат






Карл Великий



Незважаючи на цi поразки, Аварський каганат зберiгся й проiснував ще майже двiстi рокiв. Смертельного удару цiй державi завдали франки. Тодiшнiй iхнiй король Карл Великий (742—814) у 791 р. почав наступ проти аварiв. У його вiйську були i слов’янськi загони карантанцiв – предкiв сучасних словенцiв i хорватiв. У самому каганатi почалися смути. Буливбитi югур i каган. 796 року франкам вдалося захопити головний хрiнг – столицю каганату. До Ахена, стольного мiста франкiв, вiдправили вози, навантаженi скарбами, якi протягом столiть накопичували аварськi кагани. Правда, авари не змирилися й продовжували боротьбу.

Ослабленням Аварського каганату скористався болгарський хан Крум (755—814). У 803—804 рр. вiн захопив аварськi землi в середньому Подунав’i. У вiзантiйському збiрнику енциклопедичного характеру Суда (лексикон Свiди) е така цiкава iнформацiя. Нiби Крум запитав полонених авар, вiд чого загинули iхнi провiдники i «увесь народ». На це полоняники вiдповiли: «Через те, що множилися звинувачення один одного, загинули найбiльш смiливi й розумнi серед нас; потiм злодii й неправеднi поедналися з суддями; потiм вiд хмiльного, коли вина побiльшало, всi стали пияками; потiм – через хабарництво; ще пiзнiше – через купцiв, оскiльки всi тi, що стали купцями, обманювали один одного»[20 - Цит. за: Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары // http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24. htm.].

Ймовiрно, це письмове свiдчення загалом адекватно вiдображае ситуацiю. Аварський каганат, котрий виник як вiйськова й загарбницька держава, з часом цивiлiзувався. Верхiвка, а також певнi групи населення почали користуватися життевими благами. Тут розвивалася торгiвля, частина людей стала вiдносно заможною й намагалася отримувати задоволення (звiдси – широке вживання спиртного). Разом з тим набули поширення «цивiлiзацiйнi вади» – хабарництво, пiдкуп суддiв, обман, вивищення недостойних людей тощо. Що й вело до розкладу держави. Вона загинула не лише через напади зовнiшнiх ворогiв (франкiв, болгар), а й через внутрiшнiй розклад i дезорганiзацiю.

Пiсля фактичноi загибелi Аварського каганату ii пiвденна частина опинилася в складi Болгарськоi держави. Елiта останньоi була тюркською, тобто близькою аварам. Тому там авари визнали владу хана Крума й не повставали проти нових правителiв.

Захiдна частина Аварського каганату опинилася пiд владою франкiв. Останнi вирiшили «приручити» мiсцеве населення, християнiзувавши його. Спецiально для цього у Зальцбурзi в 798 р. було засноване архiепископство. У 805 р. християнську вiру прийняв каган. Тим самим авари перетворилися у васалiв франкiв. Вони мали своi володiння в межах Схiдноi марки Франкськоi держави з центром бiля колишнього римського мiста Саварii (зараз територiя захiдноi Угорщини). Ще певний час (до 843 р.) у рiзноманiтних джерелах згадувалися авари й навiть т. зв. Аварське королiвство[21 - Про аварiв та iхню iсторiю див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. – М., 2011. – С. 639—662; История Венгрии. – М., 1971. – Т. 1. – С. 75—80.].






Хан Крум



На теренах Аварського каганату проживало чимало слов’ян. Пiсля загибелi цiеi держави деякi з них опинилися поза межами впливiв держав франкiв i болгар-тюркiв. Саме на той час припадае створення слов’янських державних утворень. І саме на теренах, де колись панували авари.

На початку ІХ ст. на теренах пiвденноi Моравii та пiвнiчно-захiдноi Словаччини виникае слов’янська держава, першим правителем якоi став князь Моймир (правив до 846 р.). Ним була заснована династiя Моймировичiв. Ромейський iмператор Константин Багрянородний (905—959) називав цю державу Великою Моравiею. У нiй слов’янськi просвiтителi Кирило та Мефодiй утверджували християнство схiдного обряду[22 - Плахонiн А. Великоморавське князiвство // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 471.]. Потiм iхнi учнi перебралися до Болгарськоi держави, в якiй поступово домiнуючими стали слов’янськi елементи.

Але, схоже, поряд з цим виникае ще одне державне утворення на землях, де жили дулiби. З часом цi землi почали iменуватися Волинню. Про це фактично говорить уже згаданий арабський автор Абу ль-Хасан Алi аль-Масудi в своiй працi «Промивальнi золота й копальнi самоцвiтiв», яка була написана в 943—947 рр. Там, зокрема, автор пише про сакалiба, тобто слов’ян: «Вони складаються з рiзних племен, мiж якими йдуть вiйни, а також мають царiв. Дехто з них тримаеться християнськоi вiри, а саме яковiтського вiросповiдання, а е серед них такi, у яких немае Святого Письма, i вони не сповiдують нiякого божественного закону. Цi люди – язичники, божественнi закони iм узагалi невiдомi. …е серед них плем’я, в якому колись, у давнi часи був цар, а називався iхнiй цар Маджак (Маджк). Це плем’я називаеться валiнана (влiнана). Це плем’я в давнину мало владу над усiма племенами сакалiба, адже в них був цар, а всi iншi царi корилися йому»[23 - Цит. за: Якубович М. Велика Волинь i мусульманський Схiд. – С. 18.].

Наведене свiдчення аль-Масудi дае пiдстави говорити, що волиняни мали свое державне утворення. Адже вони панували над iншими слов’янськими племенами. Тобто, судячи з усього, в них iснували механiзми примусу, оподаткування. Ця держава мала свого царя, верховного правителя, якому пiдпорядковувалися iншi царi. Називаеться навiть iм’я царя – Маджак.






Костянтин VII Багрянородний






Аль-Масудi



Держава волинян, за свiдченням аль-Масудi, iснувала «в давнину». Такою давниною цiлком могли бути подii столiтньоi давностi – орiентовно початок ІХ ст., той час, коли на уламках Аварського каганату з’явилася Великоморавська держава. Земля дулiбiв, власне Волинь, теж була пiд владою аварiв. Тепер, коли зник iхнiй каганат, тут, схоже, постало свое державне утворення, яке проiснувало до кiнця Х ст., поки не було завойоване князем Володимиром. Полiтичним центром цiеi держави стало мiсто Волинь – звiдси й походить назва Волинськоi землi[24 - Рiчинський А. Старий город Волинь // Наша Батькiвщина. – 1938. – Ч. 2. – С. 38—49.]. Князь Володимир (?—1015), пiдкоривши цю землю-державу, створив у нiй оплот-град, що отримав його iм’я (зараз це мiсто Володимир-Волинський)[25 - Головко В. Володимир-Волинський // Енциклопедiя iсторii Украiни: в 10 т. – Т. 1. – С. 620.]. До речi, тодiшнiй Володимир знаходиться неподалiк мiста Волинь.

Можливо, в той час з’явилося й державне утворення бiлих хорватiв на теренах Галичини. Правда, письмових свiдчень про нього не маемо. Однак на Галичинi[26 - Войтович Л. Прикарпаття в другiй половинi І тисячолiття н. е.: найдавнiшi князiвства // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична. – 2010. – Вип. 45. – С. 13—54.], як i на Волинi, знаходилося чимало укрiплених мiст-городищ. Також киiвському князевi Володимиру довелося прикласти зусиль для завоювання цих теренiв. Це дае пiдстави вважати, що тут iснувало державне утворення.

Новi держави, що виникають, як правило, беруть собi за зразок устрiй iснуючих держав. І для творцiв перших слов’янських державних утворень таким зразком цiлком мiг бути Аварський каганат. Тут простежуються деякi цiкавi паралелi. У каганатi iснувала система дерев’яних укрiплень – хрiнгiв. Приблизно те саме маемо на теренах Волинi, Галичини, а потiм – на Русi. Тут цi укрiплення iменувалися градами. Князi Володимир та Ярослав Мудрий, як i аварськi правителi, будували, зокрема, такi гради на околицях своеi держави з оборонною метою. Звiсно, в цьому не обов’язково простежувався безпосереднiй вплив авар. Та все ж…

Деяких киiвських князiв давньоруськi джерела, зокрема «Слово про Закон i Благодать», називають каганами. Саме так у цьому творi iменуеться князь Володимир[27 - Іларiон. Слово.... // Хрестоматiя давньоi украiнськоi лiтератури. – К., 1967. – С. 46.]. Звiсно, можна припустити, що цей титул, поширений у тюркських народiв, киiвськi князi взяли в хозар. Але мiг дати тут знати про себе й аварський вплив. Адже пам’ять про аварiв все ж зберiгалася тривалий час. Авари хоча й згинули, проте трактувалися русами як могутнiй народ. Тому престижно було киiвським князям перейняти титул кагана.

Нерiдко iсторiя видаеться парадоксальною. Авари в центрi Європи створили достатньо сильну й розвинуту середньовiчну державу. Пiд iхньою владою опинилася значна частина слов’ян, якi зазнавали гнiту з боку завойовникiв.

Проте слов’яни чимало навчилися у своiх поневолювачiв, перейнявши iхнiй державницький досвiд. Тому саме на теренах Аварського каганату в зв’язку з його розпадом виникли першi слов’янськi держави – держава Само, Великоморавська держава, держава волинян (Валiнана). Авари нiби стали «державними вчителями» слов’ян.




Стосунки з булгарами


Ще одним тюркським етносом, який мав вiдношення до iсторii праукраiнцiв, були булгари чи болгари (в лiтературi iх також iменують протоболгарами)[28 - Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. – Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар е дискутивне. Наприклад, поширеною е версiя про iранське походження цього народу. Проте вiдомо, що в «iсторичний перiод» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, вiдповiдно, е пiдстави вiднести iх до тюркських народiв. Схоже, що булгари асимiлювали рiзнi племена, в т. ч. iндоевропейськi. Однак у результатi булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.]. Як i авари, прийшли вони на терени нинiшньоi Украiни пiд час Великого переселення народiв. Тут вони з’явилися в результатi гунськоi навали. Володар гунiв Аттiла (?—453), який у серединi V ст. створив свою велетенську iмперiю в Європi, панував також над булгарськими племенами, котрi переважно кочували на землях Пiвнiчного Причорномор’я. Звiдси Аттiла часто черпав вiйськову силу для своеi армii[29 - Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та iншi // Сестра моя, Софiя… – С. 66.].

У кiнцi V ст. значну частину земель нинiшньоi Украiни займають два булгарськi племенi – кутрiгури й утiгури[30 - Про давнiх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. – София, 1994. – Т. 1, ч. 1.]. Першi оселяються мiж нижнiм Днiпром та Азовським морем, контролюючи й степи Криму, другi – далi на схiд, на берегах Азовського моря й Таманського пiвострова. Цi булгарськi племена здiйснювали напади на землi Вiзантiйськоi iмперii. Адже тут було чим поживитися. Проте траплялося, що й булгари поступали на службу до ромейських iмператорiв. Своею чергою, вiзантiйська дипломатiя пiдтримувала стосунки з булгарськими племенами, iнодi спецiально зiштовхуючи iх, аби вiдвернути вiд нападiв на iмперiю.






Аттiла. Фрагмент фрески Ежена Делакруа, бл. 1843—1847 рр.



Вiдомим булгарським правителем, який чинив напади на Вiзантiю, був Заберган (роки правлiння – 550—562). Близько 558 р. булгари (переважно кутрiгури) здiйснили набiги на Фракiю й Македонiю, пiдiйшли до стiн вiзантiйськоi столицi Константинополя. Однак у той час булгари зазнали нападiв аварiв, що вторглися на iхнi землi. До того ж аварiв на булгарiв нацьковувала (i не безуспiшно) Вiзантiя. Заберган змушений був визнати владу аварського кагана Баяна (роки правлiння – 562—602). Подальша доля булгарiв, передусiм племенi кутрiгурiв, була пов’язана з аварами.

Послаблення Аварського каганату в кiнцi 20-х рр. VII ст. дозволило булгарам стати незалежними. Їхнi племена об’еднав хан Кубрат[31 - Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат – правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. – Казань, 2012.]. У 632 р. вiн став на чолi новоствореноi держави, яка у вiзантiйських джерелах iменувалася Велика Булгарiя. Їi територiя охоплювала терени пiвденноi Украiни, а також Кубань i землi на пiвнiч вiд Кавказу.

Цю державу можна вважати «вiзантiйським проектом», який мав на метi створити у Пiвнiчному Причорномор’i дружню для Вiзантii силу, що, з одного боку, протистояла Аварському каганатовi, а, з другого, стримувала напади кочових племен пiвночi на землi iмперii. Як вiдомо, Кубрат виховувався при iмператорському дворi в Константинополi. І навiть там у дванадцятилiтньому вiцi прийняв християнство. Ставши на чолi булгарських племен, вiн близько 634—641 рр. уклав союз iз вiзантiйським iмператором Іраклiем.

Велика Булгарiя проiснувала до середини 60-х рр VI ст., власне до часу смертi хана Кубрата. До речi, вважаеться, що цей правитель був похований на теренах Украiни[32 - Сокровища хана Кубрата. Перещепинский клад. – СПб., 1997.]. Існуе навiть його ймовiрна могила на Полтавщинi. У лiтературi поширена думка, нiби розпад Великоi Булгарii вiдбувся через те, що хан роздiлив володiння мiж своiми синами. Правда, за легендою, вiн заповiдав iм триматися разом. Розпадом держави Кубрата скористалися хозари. Вони взяли пiд контроль значну частину простору, яким колись володiв цей хан. Старший син Кубрата, Батбаян, лишився в Приазов’i, ставши данником хозар. Інший його нащадок, Котраг, переселився зi своiми ордами на правобережжя Дону. Ймовiрно, вiн теж визнавав владу хазарiв. Ще частина булгар пiд проводом Кубратових синiв Кувера й Альцека стала пiдданими Аварського каганату.

Ще одним булгарським середньовiчним утворенням стала Волзька Булгарiя. Вона виникла в результатi ослаблення Хозарського каганату. Булгарськi племена, що входили до цiеi держави, в кiнцi VIII ст. перекочували на Волгу, де з часом почали вести осiлий спосiб життя. У 922 р. правитель волзьких булгар Аль-мас (?—925) прийняв iслам. А хозарська верхiвка сповiдувала юдаiзм. Тим самим Волзька Булгарiя унезалежнилася вiд Хозарського каганату. Ця держава проiснувала значний час – аж до татарськоi навали наприкiнцi 30-х рр. ХІІІ ст. Вона мала певний стосунок i до iсторii русiв-украiнцiв. Але про це пiде мова далi.



Найбiльш вiдомим серед Кубратових синiв був хан Аспарух. Не бажаючи коритися хозарам, вiн зi своiми ордами покинув терени Украiни й подався на Дунай. Тут, пiдпорядкувавши собi мiсцеве слов’янське населення, заклав основи Болгарськоi держави. Протягом столiття ii верхiвка зазнала слов’янiзацii. А в 865 р. болгарський очiльник, хан Борис (?—907), прийняв християнство. Через певний час пiсля цього в Болгарii утвердилася в богослужiннi старослов’янська мова.


Ще одна частина булгарських племен залишилися у Передкавказзi й причорноморських степах. З часом вони зайняли Кримський пiвострiв, а також просунулися в бiк степу й лiсостепу Приднiпров’я. Цей етнос був вiдомий як «чорнi болгари».

Чому розпалася Велика Булгарiя, що iснувала переважно на теренах нинiшньоi Украiни? По-перше, ця держава не була стiйким утворенням. Вона переважно iснувала завдячуючи сильнiй владi хана Кубрата, який, своею чергою, користувався пiдтримкою Вiзантii. По-друге, це була патронiмiчна держава, де правляча родина розглядала державу як власнiсть. В принципi, бiльшiсть тогочасних держав були саме такими. Оскiльки хан Кубрат розподiлив свою державу мiж синами, то закономiрним стало ii роздiлення.

У давньоруських джерелах, зокрема в «Повiстi минулих лiт», е згадки про булгар чи болгар. Але це переважно згадки, якi стосуються чи то болгар, якi осiли на Дунаi й створили там Болгарську державу, чи про волзьких булгар. Про Болгарську державу в давньоруських лiтописах iдеться переважно як про державу християнську й слов’янську. Волзька ж Булгарiя постае як держава неслов’янська, тюркська й мусульманська. Давнi булгари, чи то протоболгари, на вiдмiну вiд аварiв, не залишили якихось сильних споминiв у iсторii русiв.

На це було кiлька причин. Велика Булгарiя проiснувала порiвняно недовго – близько 30 рокiв. Хоча ця держава контролювала терени сучасноi Украiни, але це були землi Лiвобережжя вiд Днiпра, де в той час практично не було слов’янського населення. Звiсно, давнi булгари контактували з слов’янами-праукраiнцями. Але сказати щось певне про такi контакти проблематично. Принаймнi писемнi джерела про це мовчать. Щодо археологiчного матерiалу, то його iнтерпретацiя може бути достатньо «широкою».

Можна говорити про опосередкований вплив болгар на русiв. Маеться на увазi те, що з Болгарii праукраiнцi взяли християнство «слов’янського обряду», звiдси вони в кiнцi Х – на початку ХІ ст. перейняли церковнослов’янську мову й писемнiсть[33 - Про це бiльш детально див.: Кралюк П. Вплив давньоболгарськоi культури на культуру Киiвськоi Русi // Сестра моя, Софiя… – С. 193—201.]. Уже пiзнiше, переважно в XV ст., болгарська культура знову справила помiтний вплив на предкiв украiнцiв. Це т. зв. другий пiвденнослов’янський вплив[34 - Історiя украiнськоi лiтератури. – К., 2013. – Т. 1. – С. 619—645.]. Але i в першому, i другому випадках ми ведемо мову про слов’янiзовану Болгарiю – хоча й до ii становлення мали стосунок тюрки-булгари.

Можна говорити ще про один опосередкований вплив булгар на русiв. Останнi нiби повторили «сценарiй поведiнки» в своiх стосунках iз Вiзантiею. Як уже говорилося, булгари спочатку чинили напади на багатi вiзантiйськi землi. Водночас вiзантiйцi намагалися знайти «слабкi мiсця» у булгарських племен, створити мiж ними конфлiкти, аби вiдвернути iхнi походи на Вiзантiю. Зрештою, вони спробували (й не безуспiшно!) зробити булгар своiми союзниками – пiсля чого цi племена опинилися в сферi впливу Вiзантii. Хан Кубрат, творець i правитель Великоi Булгарii, як уже згадувалося, не лише виховувався в Константинополi при iмператорському дворi, а й прийняв християнство.

Щось подiбне спостерiгаемо у русiв. Спочатку вони ходили вiйськом на вiзантiйськi землi. Ймовiрно, такий похiд здiйснили Аскольд i Дiр[35 - Рыбаков Б. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М., 1963. – С. 165—169.], пiсля чого вiзантiйцi спробували iх християнiзувати[36 - Кралюк П. Прийняття i сприйняття християнства в Русi-Украiнi. – Острог, 2013. – С. 28—41.]. Подiбнi ж походи чинили князi Олег, Ігор, Святослав та Володимир[37 - Лiтопис руський. – С. 16—22, 25—30, 41—43, 61—62.]. І це дiялось до того часу, поки Русь не потрапила в сферу вiзантiйського впливу, прийнявши християнство. Вiзантiйська ж дипломатiя намагалася в той час, коли руси воювали з iмперiею, створити конфлiкти мiж ними та iхнiми сусiдами. Траплялися випадки, що русiв брали на службу у вiзантiйське вiйсько, як колись булгар.

Звiсно, такий «сценарiй поведiнки» не обов’язково мав бути запозичений у булгарських племен. До такого «сценарiю» русiв пiдштовхувала геополiтична ситуацiя земель, на яких вони проживали. Потiм такий «сценарiй» був повторений украiнськими козаками, якi чинили напади на Османську iмперiю, котру варто вважати геополiтичним нащадком Вiзантii. Не даремно в «Протестацii» Іова Борецького проводиться паралель мiж козаками, що чинили напади на турецькi землi, та русами, якi робили те саме щодо Вiзантiйськоi iмперii[38 - Йов Борецький та iншi. Протестацiя 1621 р. // Украiна: антологiя пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – К., 2008. – Т. ІІІ. – С. 91.]. Отже, не виключаемо, що руси «перейняли науку» в протоболгар щодо походiв на Вiзантiю.






Князь Володимир.

Портрет iз Царського титулярника, XVII ст.



Ще один «булгарський епiзод» в iсторii русiв пов’язаний з вибором ними вiри. Пiд 985 р. у «Повiстi минулих лiт» читаемо наступне: «Рушив Володимир на Болгар з Добринею, вуем своiм, у човнах, а торкiв берегом [Волги] привiв на конях, i так перемiг болгар. І сказав Добриня Володимировi: «Оглядав я колодникiв, i всi вони в чоботах. Сим данини нам не платити, пiдемо оба шукати тих, що в постолах». І вчинив мир Володимир з болгарами, i поклялися вони межи собою, i сказали болгари: «Тодi нехай не буде миру межи нами, коли камiнь стане плавати, а хмiль – тонути». І вернувся Володимир до Киева»[39 - Лiтопис руський. – С. 51.].

Звичайно, наведена оповiдь мае легендарний характер. Можна навiть сумнiватися, чи взагалi був похiд на Волзьку Булгарiю. Адже про нього, наскiльки нам вiдомо, нiде не говориться, окрiм «Повiстi минулих лiт». Але впадае у вiчi велика коректнiсть лiтописця щодо волзьких булгар. Булгари не розглядалися як об’ект насмiшки, подiбно до iнших пiдкорених народiв. Навпаки, про них говориться з повагою: мовляв, це люди, якi не будуть платити данини. Тому з ними укладаеться «вiчний мир».

Таке шанобливе ставлення до волзьких булгар з боку давньоруських лiтописцiв е зрозумiлим. Булгарська держава на той час була значною потугою, контролюючи поволзькi шляхи торгiвлi[40 - Про Волзьку Булгарiю див.: Гагин И. Волжская Булгария: Очерки истории средневековой дипломатии (Х – первая чверть XIII в.). – Рязань, 2004; Смирнов А. Волжские булгары. – М., 1951; Фухрутдинов Р. Очерки по истории Волжской Булгарии. – М., 1984; Чолов П. Волжска България (VII—XVI вв.). – София, 2008.].

У «Повiстi минулих лiт» розповiдаеться про приiзд булгар до Володимира i про те, як вони переконували його прийняти iслам. Пiд 986 р. подане таке повiдомлення: «Прийшли болгари вiри магометанськоi, говорячи: «Ти князь еси мудрий i тямущий, а не знаеш закону. Увiруй-но в закон наш i поклонися Магомету». Володимир запитав: «Яка е вiра ваша?» І вони сказали: «Ми вiруемо в бога, а Магомет нас учить, наказуючи робити обрiзання, а свинини не iсти, i вина не пити, а по смертi з жiнками чинити похiть блудну. Дасть Магомет кожному по сiмдесят жiнок красивих, вибере одну красиву, i складе красу всiх на [неi], i та буде йому за жону. Тут же, сказав вiн, належить чинити всякий блуд. Якщо ж на сьому свiтi хто буде убогим, то [таким буде] й там. Якщо ж багатим вiн е тут, то [таким буде] й там». І багато iншоi облуди [вони говорили], що про неi й писати не можна сорома ради. Володимир же слухав iх, бо сам любив жiнок i многоблудство, i вислухав [це все] з насолодою. Але се було йому не до вподоби: обрiзання, i про iду свинячого м’яса, а про пиття – особливо. Вiн сказав: «Русi веселiсть – життя, ми не можем без цього бути»[41 - Лiтопис руський. – С. 51.]. У цiй оповiдi Володимир виглядае карикатурно-анекдотично. Мовляв, вiн готовий прийняти iслам, аби чинити «похiть блудну» (хай навiть пiсля смертi). Але князь вiдмовляеться вiд цiеi вiри, бо треба робити обрiзання, а ще iслам забороняе вживати свинину й спиртне. У вищенаведенiй оповiдi Володимир постае як блудник, п’яниця, який до того ж любить поiсти. Це повне заперечення християнського морального iдеалу. Але вiдкинемо цi карикатурно-анекдотичнi моменти. Важливо iнше: лiтописець визнав, що князь Володимир готовий був стати адептом iсламу. У наступних випадках, коли вiн приймав нiмцiв-католикiв та юдеiв, у нього такого бажання не виникало. Принаймнi так випливае з лiтописних оповiдей.



Булгари, без сумнiву, були зацiкавленi в поширеннi своеi релiгii серед русiв, бо отримали б могутнього союзника. Тому в «Повiстi минулих лiт» пiсля опису походу Володимира на булгар iде розповiдь про те, що булгари запропонували йому прийняти мусульманство. Саме вони започаткували процес «вибору вiри» Володимиром. І саме до них спершу князь посилае «добрих мужiв», аби розвiдати, якою е iхня вiра. Такий факт першостi е промовистим.


У роботi середньоазiатського вченого Шарафа ал-Замана Техiра-Марвазi е уривок, де описуеться Русь кiнця Х ст. У ньому говориться про те, що Володимир у першi роки свого правлiння намагався продовжувати полiтику Святослава, зокрема в планi релiгiйному. Зокрема, спробував модернiзувати язичництво, а потiм виявив хитання в бiк iсламу[42 - Левченко М. Крещение Руси при Владимире // «Крещение Руси» в трудах русских и советских историков. – М., 1988. – С. 114.].

Не випадково в «Повiстi минулих лiт» бачимо гостро критичне ставлення до мусульманськоi релiгii, чого не скажеш про ставлення до iнших неправославних конфесiй. Уже в розповiдi про свою вiру, яка нiби звучала з уст булгар, включенi моменти, котрi спотворюють вчення мусульман. Мовляв, мусульмани вiрили, нiби соцiальний статус людини на цьому свiтi буде вiдповiдати його суспiльному статусу в потойбiчному життi. Таке явно фальсифiковане твердження мало наметi зробити iслам менш привабливим у очах людей порiвняно з християнством, яке трактувало потойбiчне життя людини в iншому (можна сказати – демократичному) планi.

Ще з бiльшими фальсифiкацiями мусульманськоi вiри зустрiчаемося в «Промовi фiлософа», яка наводиться в «Повiстi минулих лiт» i мала на метi будь-яким чином скомпрометувати iслам[43 - Лiтопис руський. – С. 52.]. Коли ж «фiлософ» критикуе iншi ворожi для нього релiгii (захiдне християнство, юдаiзм), то вiн далекий вiд такоi компрометацii. Зi всього випливае, що для нього мусульманство – ворог номер один.

І ще в одному мiсцi «Повiстi минулих лiт» бачимо компрометацiю мусульманства волзьких булгар. Це стосуеться розповiдi послiв, якi вiдвiдали рiзнi краiни й познайомилися з iхнiми вiрами. Якщо цi посли не вивчали вiру евреiв, а про нiмцiв сказали лише, що в iхнiй вiрi не побачили нiякоi краси, то засудженню мусульманства вiдвели чимало мiсця. Зрештою, як свiдчить лiтопис, бояри порадили Володимировi прийняти вiзантiйське християнство, що вiн i зробив. Мусульманська перспектива розвитку Русi вiдпала.

Чи була така перспектива реальною? І чи могла Русь, прийнявши iслам, стати союзником Волзькоi Булгарii? На нашу думку, таку можливiсть не варто вiдкидати – хоча це вже, радше, питання альтернативноi iсторii. Ми не можемо прийняти тенденцiйних мiркувань, якi часто зустрiчаються в лiтературi, нiби мусульманська вiра була абсолютно чужою за своiм духом для русичiв i слов’ян загалом. Іслам е свiтовою релiгiею, яка мае великий унiверсалiстський потенцiал. Ця релiгiя зумiла перемогти в розвинутих краiнах, де були своi сильнi культурнi традицii. Мусульманство поширилося й серед частини слов’янського населення (боснiйцiв та помакiв на Балканах). Чимало «побусурманилося» й украiнцiв, що знайшло вияв навiть у фольклорi (згадайте хоча б вiдому думу про Марусю Богуславку). Загалом же розповсюджувати в X ст. в язичницькiй Русi iслам було б не набагато складнiше, нiж християнство.

Перемога тут вiзантiйського християнства обумовлювалася не стiльки культурними, скiльки геополiтичними чинниками. Центром Русi став Киiв – важливий пункт на шляху iз «варяг у греки», який знаходився в орбiтi вiзантiйського полiтичного впливу. Але ж не виключалася можливiсть виникнення iншого центру. Навiть князь Святослав хотiв перенести свою резиденцiю з Киева на Дунай. У часи Давньоруськоi держави серйозними конкурентами Киева були Новгород i Чернiгiв. Тепер уявiмо, що один iз могутнiх чи навiть домiнуючих центрiв Русi сформувався на «островi русiв» у пiвнiчному Прикаспii, а Волга стала основним шляхом руськоi торгiвлi[44 - Про «острiв русiв» у пониззi Волги i можливiсть створення тут центру Руськоi держави див.: Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. – М., 1982. – С. 348; Трехачев Н. Попытки локализации Прикаспийской Руси на основании сообщений современников в западноевропейских и арабских источниках Х—XIII вв. // Древнейшие государства на территории СССР: материалы и исследования. – 1980. – М., 1981. – С. 159—164.]. У результатi цього у Поволжi могла сформуватися слов’янська iмперiя, яка б заступила Хозарський каганат. Це могло вiдбутися, якби не нищiвний погром «острова русiв» у 912/913 р. Гiпотетична слов’янська iмперiя на Поволжi мусила б пiдтримувати тiснi контакти з iсламськими державами i фактично знаходилася би в зонi мусульманського полiтичного впливу. Показово, що в перiод Середньовiччя все таки вiдбулася iсламiзацiя Поволжя. Хоча Волга водночас постае в свiдомостi росiян як «своя рiка», рiка-мiф (так само як Днiпро в свiдомостi украiнцiв).






Омелян Прiцак



Зi втратою «острова русiв», потужного вiйськово-полiтичного осередку, iсторiя схiдного слов’янства набула прокиiвського спрямування, а iсламська можливiсть «вибору вiри» була втрачена. Хоча, як зазначалося, за часiв Володимира простежувалися спроби руськоi верхiвки звернутися до мусульманства. Очевидно, це було пов’язано iз намаганням укласти союз iз Волзькою Булгарiею. Варто погодитися з думкою украiнського iсторика-сходознавця Омеляна Прiцака, що такий союз був особливо корисний для Новгорода. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгородi, де вiн спочатку княжив, «… то напевне запровадив би там тюркську версiю iсламу i таким чином пiвнiчна частина схiдних слов’ян стюркiзувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Киева, змiнивши «пiвмiсяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змiнити iслам на грецьке християнство»[45 - Прiцак О. Походження Русi. – К., 1997. – Т. 1: Стародавнi скандинавськi джерела (крiм iсландських саг). – С. 30—31.]. Волзька Булгарiя не стала для Русi таким важливим партнером, як Вiзантiя. Тому спроба iсламiзацii Русi за князя Володимира виявилася невдалою. Та все ж, вважайте, спроба була.

Загалом можемо констатувати: булгари й болгари вiдiграли далеко не останню роль у життi давнiх русiв. Не виключено, що саме вiд протоболгар руси запозичили «сценарiй поведiнки» в своiх вiдносинах iз Вiзантiею. Якщо ж говорити про бiльш пiзнi часи, то Русь пiдтримувала зв’язки з Волзькою Булгарiею i звiдти йшли на Русь мусульманськi впливи. Та все ж руси вибрали iншу вiру – християнство. І важливу роль в утвердженнi цiеi вiри на Русi вiдiграли болгари, серед яких були й нащадки протоболгар.




«Загадковi» хозари


Хозарам, у певному сенсi, повезло. Про них iснуе чимала наукова лiтература, переважно працi iсторикiв. Є навiть лiтература художня – вiдомий роман сербського письменника Мiлорада Павича «Хозарський словник»[46 - Павич М. Хозарський словник. – Харкiв, 2004.].

Правда, щодо етнiчного й суспiльно-полiтичного характеру Хозарського каганату, то тут немае однозначностi. З приводу цього виникають дискусii серед iсторикiв. І не тiльки. Часто цi дискусii мають сучасний полiтичний пiдтекст.

Не заглиблюючись в iсторiю Хозарського каганату[47 - Про iсторiю хозар див.: Артамонов М. История хазар. – СПб., 2001; Гумилёв Л. Открытие Хазарии. – СПб.; М., 2003; Кёстлер А. Тринадцатое колено: Крушение империи хазар и её наследие. – СПб., 2001; Магомедов М. Образование Хазарского каганата: по материалам археологических исследований и письменным данным. – М., 1983; Новосельцев А. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. – М., 1990.], аналiз джерел цiеi iсторii[48 - Про документальнi джерела з iсторii Хозарського каганату див.: Голб Н., Прицак О. Хазарско-еврейские документы Х в. – М.; Иерусалим, 2000; Коковцев П. Еврейско-хазарская переписка Х века. – Ленинград, 1932.], вiдзначимо лише основнi моменти. Вважаеться, що ця держава виникла в серединi VII ст., видiлившись iз захiдноi частини Тюркського каганату. На чолi Хозарськоi держави стали кагани iз династii Ашинiв. Ця держава контролювала землi Пiвнiчного Кавказу й Передкавказзя, Нижнього й Середнього Поволжя, сучасного пiвнiчно-захiдного Казахстану, Приазов’я, пiвнiчну частину Криму, а також степи й лiсостеп Схiдноi Європи й Днiпра. Спочатку центр каганату знаходився на територii пiвнiчноi частини сучасного Дагестану, але пiзнiше перемiстився в пониззя Волги.

Поширеною е думка, що хозари були кочiвниками й розмовляли однiею з тюркських мов. Правда, Хозарський каганат, як середньовiчна iмперiя, був полiетнiчним, а його мешканцi займалися не лише скотарством, а й землеробством.



До складу Хозарського каганату входили слов’янськi племена – далекi предки сучасних украiнцiв. Велику роль у економiцi держави належала транзитнiй торгiвлi. Через терени Хозарськоi держави проходили важливi торговi шляхи: воднi (Волгою та Днiпром), а також сухопутний Великий шовковий шлях iз Китаю до Європи. Цiею транзитною торгiвлею переважно займалися евреi.


Для евреiв Хозарський каганат з часом став «iхньою державою», де вони користувалися чималим впливом. На початку ІХ ст. в каганатi вiдбувся державний переворот i владу тут захопив Обадiя, котрий, схоже, був еврейського походження[49 - Цукерман К. Про дату навернення хозар до iудаiзму й хронологiю князювання Олега та Ігоря // Ruthenica. – К., 2003. – Т. ІІ. – № 2. – С. 54—84.]. Вiдтодi влада кагана стала символiчною. Вiн нiби репрезентував вищi божественнi сили, жив iзольовано в своему палацi i його лише раз на рiк показували народу. Становище хозарського кагана нагадувало роль, яку в багатьох народiв вiдiгравав священний правитель[50 - Горелов М., Моця О., Рафальський О. Цивiлiзацiйна iсторiя Украiни. – К., 2005. – С. 154.]. Натомiсть реальна владаопинилися в руках бекiв. Обадiя поширив у державi равiнiстичну форму юдаiзму, збудував синагоги й школи, запросив до краiни юдейських вчителiв, установивши iм щедру плату. Показово, що вiдомi нам iмена каганiв, як правило, були тюркськими. Лише останнi кагани мають вже еврейськi iмена. І е свiдчення, що вони дотримувалися юдаiзму. Зате беки мали iмена еврейськi й, безперечно, iдентифiкували себе як юдеiв.

Легенда про прийняття хозарами юдаiзму наводиться в листi царя (кагана) Йосипа з Хазарii до Хасдая iбн Шапрута, що мешкав у Іспанii[51 - Публiкацiю листа i його iнтерпретацiю див.: Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка X в. – Ленинград, 1932.]. Лист датуеться нiби 930 р., хоча iснуе думка, що це фальсифiкат пiзнiшого перiоду. У цьому творi говориться, нiби за царя Булана, який був попередником Обадii, хозари здiйснювали вибiр вiри мiж християнством, мусульманством та юдаiзмом. І вибiр був зроблений на користь останнього. Дещо подiбну легенду маемо в «Повiстi минулих лiт», де йдеться про прийняття християнства князем Володимиром.






Лев Гумiльов



Юдаiзм нiби став державною релiгiею в Хозарському каганатi, точнiше ii верхiвки. Однак це не означало, що цю релiгiю прийняла бiльша частина населення. Загалом варто погодитися з наступними мiркуваннями Льва Гумiльова: «Юдаiзм – це культ народу, «обраного Яхве», i тому нечастi новонаверненi вважалися «проказою Ізраiля». Євреi мирно сусiдили з хозарами, ходили разом в походи, але молились окремо, справедливо вважаючи, що для хороших вiдносин iз сусiдами немае необхiдностi iх робити подiбними до себе чи, навпаки, лицемiрно уподiбнюватися iм. Навiть забувши бiльшу частину складних приписiв Талмуду, що було закономiрним для пастушого племенi, де юнакам не було де й коли навчатися навiть простiй грамотi, нащадки евреiв-маздакитiв не розчинилися в середовищi племен Дагестану, якi оточували iх. Вони до цього не прагнули, та й цi би iх у свое середовище не прийняли… І хай не дивуе читача те, що евреi, якi жили в Хазарii, iменуються хозарами. Це звичайне для етнонiмiв узагальнення, коли субетнос на чужинi приймае назву етносу»[52 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – М., 1992. – С. 81.].

У ІХ ст., завдячуючи транзитнiй торгiвлi, яка опинилася переважно в руках еврейських купцiв-рахдонiтiв, Хозарський каганат процвiтав. Хозарська столиця Ітиль, яка знаходилася в пониззi Волги, вражала подорожнiх своiми розмiрами. Довжина мiста сягала близько 10 кiлометрiв. Були там рiзноманiтнi культовi споруди, палаци правителiв, величезнi базари, на яких можна було купити дешеву баранину, рибу та iншi продукти. Сюди постiйно прибували кораблi й каравани з товарами. Життя мiста кипiло. Основну його частину становили евреi[53 - Заходер Б. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. – М., 1962. – С. 140—143.]. З приводу цих багатств згадуваний Гумiльов писав таке: «Хозарський каганат – а точнiше, колонiя рахдонiтiв – у ІХ в. володiв величезними багатствами, якi отримувалися вiд торгiвлi китайським шовком, закамським хутром та слов’янськими рабами. Купцiв пiдтримували всi деспотичнi режими: iмператори династii Тан, Каролiнги, Аббасиди в Багдадi та Омейяди в Кордовi». Далi iсторик говорить про те, що каганат утримував на своi кошти добре навчену армiю – вiд 7 до 12 тис. чоловiк. Щоправда, воiни були… мусульманами. Й, вiдповiдно, не бажали воювати проти своiх одновiрцiв[54 - Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 310.]. Гумiльов навiть iменуе Хозарський каганат етнiчною та соцiально-полiтичною химерою. Інодi дослiдник у такiй характеристицi перебирав мiру, але певна частка iстини в цих твердженнях е. Справдi, багатство каганату виявилося «поверховим». Бiльша його частина концентрувалася в руках елiти. Простолюд практично вiд нього нiчого не мав.






Данина слов’ян хозарам. Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису



Суттевою проблемою держави було те, що тут не сформувалися ефективнi чинники консолiдацii населення. У каганатi проживали представники рiзних етносiв – власне хозари, iншi тюркськi племена, зокрема булгари, племена слов’янськi, евреi, можливо, й iншi етноси. Серед них були й кочiвники, й осiле населення, зорiентоване на землеробство, i такi, що займалися торгiвлею (переважно евреi). Спосiб життя, мова, культура цих етносiв помiтно рiзнилися мiж собою. Не було мiж ними едностi i в планi релiгiйному. Юдаiзм, який сповiдували евреi i який став релiгiею верхiвки каганату, лишався релiгiею елiтарною, вiрою вiдносно вузького кола людей. Значна частина населення держави дотримувалася традицiйних «язичницьких» вiрувань. Водночас тут поширювалося християнство й особливо мусульманство. Мусульманською, як уже зазначалося, була армiя – надзвичайно важливий елемент у системi вiдносин каганату.

Про соцiальну консолiдацiю й говорити не варто. Вiдмiннiсть мiж верхiвкою й низами була дуже великою. Вони нiби жили в рiзних свiтах.

Такий стан речей не мiг зберiгатися довго. Каганат – це був колос на глиняних ногах. Переорiентацiя чи переформатування торгових шляхiв, якi проходили через Хазарiю, могли боляче вдарити по державнiй системi каганату. Адже це могло привести до скорочення доходiв, а, вiдповiдно, й до руйнацii iснуючоi системи вiдносин. Можна погодитися з наступними мiркуваннями щодо економiки цiеi держави: «…посередницька роль отримала й негативне значення – економiка, в основному, почала спиратися на перепродаж, а держава ставала паразитуючим органом, котрий залежав не вiд внутрiшнiх, а вiд зовнiшнiх факторiв»[55 - Горелов М., Моця О., Рафальський О. Цивiлiзацiйна iсторiя Украiни. – С. 156.].

Як уже говорилося, в 922 р. виникае мусульманська Волзька Булгарiя, котра намагаеться контролювати волзький торговий шлях, що донедавна знаходився в сферi хозарського впливу. Подiбнi процеси вiдбуваються в Поднiпров’i, яке теж контролювали хозарськi правителi. Тут виникае державне утворення русiв, котре бере пiд свою опiку шлях «iз варяг у греки». Принаймнi можна говорити, що в другiй половинi ІХ ст. виникае Руська держава (точнiше – протодержава). З часом вона набирае сили й стае суперником Хозарського каганату. Адже Русь «вiдiбрала» в хозарських правителiв не лише шлях iз «варяг у греки», а й частину Великого шовкового шляху iз Китаю до Європи.



Основним консолiдуючим елементом у Хозарському каганатi були грошi. Каганат фактично став торговою корпорацiею, яка частину своiх велетенських прибуткiв вiддавала на армiю. Саме завдяки армii й утримувалася стабiльнiсть i порядок.


У лiтературi поширена думка, що в кiнцi Х ст. Хозарська iмперiя перестала iснувати, це, напевно, не зовсiм так. Схоже, вiдбулася ii значна трансформацiя. Хазарiя перестала бути iмперiею, перетворившись у «етнiчну державу». Їi терени знаходилися в степовiй зонi на пiвнiч вiд Кавказу. Принаймнi згадки про хозар в «Повiстi минулих лiт» зустрiчаються в ХІ—ХІІ ст.

Закономiрно, хозари тривалий час контактували з русами-праукраiнцями. Їм доводилося чимало воювати. Правда, й було вiдносно мирне спiвiснування, торговi контакти i навiть контакти культурнi. Цi стосунки знайшли вiдображення в «Повiстi минулих лiт». Хоча таке вiдображення помiтно мiфологiзоване. Це можна зрозумiти. Адже подii, пов’язанi з хозарами, про якi говориться в цьому лiтописному пам’ятнику, вiдносяться до ІХ—Х ст., коли лiтописання на Русi ще не було або воно робило першi кроки.



У кiнцi ІХ – на початку Х ст. Хозарська iмперiя починае розпадатися. На ii околицях виникають конкуруючi з нею держави. Руйнування ж каганату вiдбулося в кiнцi Х ст. «Добили» цю державу руськi князi, зокрема Святослав. Його син, Володимир, уже iменувався каганом. Руси нiби перейняли державну традицiю Хозарськоi iмперii.


Добре вiдомою е лiтописна легенда про данину хозарам. У «Повiстi минулих лiт» говориться, що слов’янськi племена утискували рiзнi iноплемiнники – болгари, угорцi, авари. Серед них називаються й хозари, котрi нiби хотiли пiдпорядкувати собi полян. Останнi жили в Поднiпров’i, а iхнiм стольним градом був Киiв,заснований Кием, Щеком i Хоривом. «І знайшли iх, – говориться в «Повiстi минулих лiт», де йде мова про полян, – хозари, коли вони сидiли в лiсах на горах, i сказали хозари: «Платiте нам данину». Поляни тодi, порадившись, дали [iм] од диму по мечу. І понесли [це] хозари князевi своему i старiйшинам своiм, i сказали iм: «Ось, знайшли ми данину нову». А тi запитали iх: «Звiдки?» І вони сказали iм: «В лiсi на горах, над рiкою Днiпровською». А тi запитали: «Що вони дали?» І вони показали меч, i мовили старцi хозарськi: «Недобра [се] данина, княже. Ми здобули [ii] однобiчним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдогостре, себто мечi. Сi будуть брати данину i з нас, i з iнших земель». І все це збулося, [бо] говорили вони не з своеi волi, а за божим повелiнням»[56 - Лiтопис руський. – С. 10—11.].

Оповiдь ця мае суто легендарний характер i написана «заднiм числом», тодi вже, коли Хозарський каганат зазнав поразок вiд руських князiв. Щодо наведеноi легенди, то з приводу цього Гумiльов висловив цiкавi мiркування: «Данина мечами могла мати лише один смисл: у полян була забрана зброя. Для тих, хто володiе шаблею, мечi – металобрухт, оскiльки шабля е легкою, не втомлюе руку й прорiзае кольчугу. Але шабля потребуе спецiальноi виучки бiйця, непомiрно бiльшоi, анiж меч. У хозар у ІХ ст. шаблi справдi були… Отже, не збагачення за рахунок полян було метою хозар, а руйнування iхнього вiйськового потенцiалу. Але така акцiя можлива лише в результатi переможноi вiйни, про яку лiтописець не сказав i слова»[57 - Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 284.].

Наведенi мiркування Гумiльова мають гiпотетичний характер. Однак лiтописна легенда про данину хозарам, безперечно, свiдчить, що поляни були пiдкоренi Хозарським каганатом. Імовiрно, вони були роззброенi – аби не чинили завойовникам опору. Киiв певний час був хозарською факторiею на шляху «iз варяг у греки». Про це е й iншi свiдчення на сторiнках «Повiстi минулих лiт». Наприклад, говориться, що «хозари брали з полян, i з сiверян, i з вятичiв; брали вони по бiлiй вивiрцi – стiльки вiд диму»[58 - Лiтопис руський. – С. 12.]. Якщо довiряти цiй iнформацii, то виходить, що хозари встановили контроль над слов’янськими племенами, котрi проживали на теренах нинiшньоi Киiвщини, а також у басейнах рiк Десна й Ока. Брали вони данину хутром, яке цiнувалося на ринку. Обтяжливу данину, судячи з усього, вони не накладали. Для них бiльш важливими були торговi шляхи, якi проходили Днiпром, Десною та Окою.

Про те, що Киiв належав хозарам, говориться також у лiтописнiй розповiдi про Аскольда i Дiра. Там читаемо наступне: «Ідучи мимо, узрiли вони (Аскольд i Дiр. – П. К.) на горi городок i запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони [тамтешнi жителi] сказали: «Було трое братiв, Кий, Щек [i] Хорив, якi зробили город сей i згинули. А ми сидимо в городi iхньому i платимо данину хозарам»[59 - Там само.]. Судячи далi з контексту твору випливае, що саме цi можновладцi, зiбравши варягiв, визволили полян вiд хозарськоi залежностi й почали правити в полянськiй землi.

Бiльше джерел про те, як поляни звiльнилися вiд хозарськоi залежностi, ми не маемо. Тому доводиться вiрити «Повiстi минулих лiт». Із неi можемо лише зробити висновок: вiйськово-торгiвельнi корпорацii варягiв, якi намагалися контролювати торговi шляхи Схiдноi Європи, почали витiсняти звiдти хозар, зокрема iз Поднiпров’я.

Це робив князь Олег (?—912). Пiд 885 р. у лiтописi сказано: «Послав Олег [послiв] до радимичiв, питаючи: «Кому ви данину даете?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив iм Олег: «Не давайте хозарам, а менi давайте». І дали вони Олеговi по шелягу, як ото й хозарам давали»[60 - Лiтопис руський. – С. 14.]. Радимичi, якi належали до слов’янських племен, проживали мiж Днiпром та рiчкою Сож. Зараз це переважно терени пiвденно-схiдноi Бiлорусi.

Сильного чи то смертельного удару Хозарському каганату завдав князь Святослав (?—972). Спочатку в «Повiстi минулих лiт» говориться про те, що цей князь вирiшив пiдпорядкувати собi вятичiв, якi платили данину хозарам: «І пiшов вiн на Окурiку i на Волгу, i знайшов вятичiв, i сказав iм: «Кому ви данину даете?» Вони ж одказали: «Хозарам. По шелягу од рала даем»[61 - Там само. – С. 38.]. Із цього запису випливае, що Святослав намагався взяти пiд контроль частину волзького торгового шляху, де господарями були хозари.

А пiд 965 р. у лiтописi читаемо наступне: «Рушив Святослав на хозар. Почувши ж [про це], хозари вийшли насупроти з князем своiм, каганом [Іосифом?]. І зступилися [вiйська] битися, i сталася битва межи ними, [i] одолiв Святослав хозар i город iхнiй [столицю Ітiль], i [город] Бiлу Вежу взяв»[62 - Там само.].

Це повiдомлення часто трактуеться як загибель Хозарськоi держави. Проте сумнiвно, що так було. Згаданий похiд Святослава мав, радше, не завойовницький, а грабiжницький характер. Нiде чiтко не сказано, що руський можновладець оволодiв хозарськими землями. Пiсля цього походу князь спрямував своi походи в пiвденно-захiдному напрямку, на Дунай, де навiть збирався заснувати нову столицю. Як бачимо, його приманювали не багатi хозарськi мiста, котрi на той час почали деградувати, а перспективний дунайський регiон.






Умовний портрет князя Святослава Ігоровича з Царського титулярника, XVII ст.



Далi в «Повiстi минулих лiт» зустрiчаемо фрагментарнi згадки про хозар. Пiд 1023 р. е згадка, що коли була усобиця мiж Ярославом i Мстиславом, то останнiй ходив проти свого суперника «з хозарами i з касогами»[63 - Там само. – С. 85.]. Тобто можна припустити, що на той час хозари зберiгали свою державну органiзацiю, але знаходилися в союзних чи навiть васальних вiдносинах iз руськими князями.

Ще одна згадка про хозар в лiтописi припадае на 1083 р. Там говориться, що князь Олег зайняв Тмуторокань i посiк хозар[64 - Там само. – С. 125.]. Отже, хозари проживали неподалiк Тмутороканя, тобто поряд iз Таманським пiвостровом. Нарештi пiд 1106 р. у «Повiстi минулих лiт» говориться про воеводу Іванка Захаровича, який був хозарином. Вiн служив руському князю Святополку[65 - Лiтопис руський. – С. 160.]. Це, власне, остання згадка в руських лiтописах про хозар.

Згадуеться ще в «Повiстi минулих лiт» про жидiв хозарських, якi приходили до князя Володимира й пропонували йому юдейську вiру[66 - Там само. – С. 52.]. Але цей епiзод стосуеться переважно украiно-еврейських, а не украiно-тюркських стосункiв.

Загалом у руських лiтописах даеться таке уявлення про хозар. Це – войовничий народ, який пiдпорядкував полян та iншi слов’янськi племена. Однак киiвськi князi увiльнили слов’янське населення вiд хозарськоi залежностi, пiдпорядкувавши його собi. Також вони завдали хозарам нищiвноi поразки. І пiсля цього хозари опинилися в залежностi вiд русiв. Принаймнi в легендi про данину хозарам, яку давали поляни, е натяк на те, що тепер хозари платять данину. Хозари також перебували на службi в руських князiв.

При цьому, коли ведеться мова про хозар, не йде мова про iхне юдейство. Натомiсть у «Повiстi минулих лiт» е поняття «жиди хозарськi», котрi хотiли нав’язати юдаiзм князевi Володимиру (960? —1015). Отже, хозари й жиди хозарськi – це не одне й те саме.

Не виключено, що вiд хазарiв руськi князi перейняли титул кагана, розглядаючи себе як продовжувачiв хозарськоi державноi традицii. Існуе навiть думка про iснування Руського каганату[67 - Вперше питання про iснуванння Руського каганату було поставлено Степаном Гедеоновим у 1862 р. Вiн вважав, що iснування цього державного утворення мiж аварами й хозарами – незаперечний iсторичний факт. Див.: Гедеонов С. Отрывки из исследований о варяжском вопросе // Записки Императорской Академии наук. – СПб., 1862. – Т. 1. – Прил. 3. – С. 105—106.]. Одним iз головних джерел для доведення функцiонування Руського каганату е Бертинськi аннали. У цiй франкськiй хронiцi розповiдаеться про вiзантiйське посольство, яке прибуло в Інгельгейм до двору iмператора Людовiка І Благочестивого 18 травня 839 р. У складi цього посольства був народ рос, про якого повiдомляеться, що правитель його називався каганом[68 - Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2010. – Т. 4. – С. 19—20.]. Інформацiя про те, що правитель русiв iменувався каганом, зустрiчаеться також у арабських джерелах[69 - Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2009. – Т. 3. – С. 47—48.]. Каганом двiчi називаеться князь Володимир у «Словi про Закон i Благодать» Іларiона[70 - Тисяча рокiв украiнськiй суспiльно-полiтичнiй думцi. – К., 2001. – Т. 1. – С. 209.]. Тобто це не е опискою. Так справдi iменувалися верховнi правителi на Русi. Каганом також називали Ярослава Мудрого. Про це, зокрема, свiдчить одне з графiтi Софiйського собору. Там було написано: «Спаси, Господи, кагана нашого»[71 - Высоцкий С. Древнерусские надписи Софии Киевской XI—XIV вв. – К., 1966. – С. 49—52.].

Існуе чимала лiтература про Руський каганат. Щоправда, незначна кiлькiсть джерел не дае змоги дати вiдповiдь, чи вiн справдi iснував i що представляв собою. З цього приводу зустрiчаемо широкий спектр думок. І все ж можемо з певнiстю твердити, що тюркський титул кагана носили руськi князi. І для них це був титул верховного правителя. Звiдки вони взяли його – вiд авар чи хозар? Останне видаеться бiльш певним. Але як би не було, можемо однозначно констатувати: тюркськi традицii державотворення мали вплив на Русь-Украiну.




«Печенiг – ворог русича»


У 1981 р. на екрани Радянського Союзу вийшов фiльм «Ярослав Мудрий», знятий на кiностудiях iменi Олександра Довженка й «Мосфiльм». Це був своерiдний кiноепос, який нiби мав висвiтлити вершиннi моменти в iсторii Киiвськоi Русi. В центрi фiльму – фiгура князя Ярослава Мудрого, за часiв правлiння якого ця держава досягла пiку могутностi.

Одним iз епiзодiв фiльму – навчання дiтей у школi. Учитель диктуе учням фразу «Печенiг – ворог русича», яку вони мають записати. Саме печенiги й постають у фiльмi як найбiльшi вороги Русi. І завершальним епiзодом фiльму е перемога русичiв над ордою печенiгiв пiд стiнами Киева. Вiдповiдно, в пiдручниках у нас печенiги (зрештою, як i iншi тюркськi етноси) трактуються ворогами русiв. Печенiгами називали об’еднання кочових, переважно тюркських племен[72 - Про печенiгiв див.: Печенеги (Антология) / ред. В. Кукушкин. – М., 2013; Плетенева С. Печенеги // Исчезнувшие народы: сб. статей. – М., 1988. – С. 35—46; Прiцак О. Печенiги // Украiнський iсторик. – 1970. – № 1—3. – С. 95—101; Pаlоczi-Horvаth A. Petschenegen, Kumanen, Jassen: Steppenv?lker im mittelalterlichen Ungarn. – Budapest, 1989.].



Першi згадки про печенiгiв припадають на VIII ст. Печенiзька мова належала до тюркськоi групи мов. Правда, археологiчнi данi свiдчать, що серед печенiгiв переважали европеiди з невеликими домiшками монгольськоi кровi.





Перемога Кожум’яки над печенiгом.

Мiнiатюра з Радзивiллiвського лiтопису



Вiн вважав, що iснування цього державного утворення мiж аварами й хозарами – незаперечний iсторичний факт. .вiйсько, що Киiв у облозi. Вiн нiби вийшов з мiста з уздечкою, ходив серед печенiгiв i питав iхньою мовою: «Чи нiхто не бачив коня?» Печенiги сприймали його за свого. Потiм хлопець кинувся в Днiпро й поплив на iнший берег, аби повiдомити руських воiнiв[73 - Лiтопис руський. – С. 39.].

Опис цього епiзоду багато про що говорить. По-перше, мешканцi тогочасного Киева мало чим зовнi вiдрiзнялися вiд печенiгiв. А, по-друге, виявляеться, що серед киян були люди, якi знали печенiзьку мову. Виникае питання – звiдки? Адже в лiтописi говориться, нiби в 968 р. печенiги чи не вперше (!) прийшли на Русь. Але виявляеться: в русичiв iз печенiгами до того iснували певнi вiдносини. І навiть деякi русичi знали печенiзьку мову. Сумнiвно, що це були лише вiдносини военноi конфронтацii. Існували й вiдносини торговi. Печенiги могли пропонувати велику рогату худобу, овець, коней. Натомiсть отримувати вiд русiв продукти землеробства чи продукцiю «лiсового господарювання» – хутро, мед i т. д.

І хоча в «Повiстi минулих лiт» маемо багато антипеченiзьких моментiв й, вiдповiдно, печенiги часто зображуються як вороги Русi[74 - У «Повiстi минулих лiт» печенiги ставляться поряд iз аварами (обрами), а також чорними уграми, котрi трактуються як вороги. Див.: там само. – С. 7.], однак iнодi лiтопис (як у наведеному епiзодi про хлопця-киянина) «проговорюеться». Печенiги й руси не лише воювали. Спектр iхнiх контактiв був широким. Тому окремi руси знали мову печенiгiв. А деякi печенiги, схоже, знали мову русiв.

Вважаеться, що на теренах сучасноi Украiни печенiги з’явилися в Х ст. І однiею з причин цього було те, що князь Святослав розгромив Хозарський каганат, у результатi чого степи Украiни стали «вiльними» i тут запанували печенiги[75 - Магочiй П-Р., Петровський-Штерн Й. Євреi та украiнцi. Тисячолiття спiвiснування. – Ужгород, 2016. – С. 17—18.]. Безперечно, удар, який нанiс князь Святослав Хозарському каганату, був одним iз чинникiв, який допомiг увiльнити Пiвнiчне Причорномор’я вiд хозар i сприяв утвердженню тут печенiгiв. Хоча насправдi цей тюркський етнос за кiлька десятилiть перед тим опинився на теренах сучасноi Украiни. І пiдтримував вiн стосунки з русами. Були вони i союзницькими, i конфронтацiйними. Так що поява печенiгiв у 968 р. пiд стiнами Киева – це не перший iх похiд на Русь. Інша рiч, що це, певно, був iхнiй перший похiд на Киiв.

«Повiсть минулих лiт» говорить, що печенiги уже мали стосунки з князем Ігорем (878? —945). Пiд 915 р. зазначено: «Уперше прийшли печенiги на Руську землю i, вчинивши мир з Ігорем, пiшли до Дунаю»[76 - Лiтопис руський. – С. 24.]. Правда, пiд 920 р. зазначено, що Ігор воював проти печенiгiв[77 - Там само.]. Але в 944 р. «печенiгiв вiн найняв, i, заложникiв у них взявши, рушив на Грекiв у човнах i на конях»[78 - Там само. – С. 25.]. За наказом Ігоря печенiги пустошили Болгарську землю[79 - Там само. – С. 26.].



Із лiтописних свiдчень, якщо iм вiрити, випливае, що печенiги, радше, були союзниками, нiж ворогами Русi. Адже князь Ігор не лише укладае з ними мир, а й наймае iх на службу, разом з ними йде воювати проти Вiзантii.


Розсварилися печенiги з русами за часiв правлiння князя Святослава. Що було причиною цього, нам не вiдомо. Принаймнi «Повiсть минулих лiт» про це мовчить. Саме тодi в 968 р. печенiги беруть в облогу Киiв. Зрештою, печенiги погубили князя Святослава. Ось як про це розповiдаеться в лiтописi:

«Учинивши мир iз Греками, Святослав рушив у човнах до [Днiпрових] порогiв. І сказав йому воевода отця його Свенельд: «Обiйди, княже, [iх] на конях, бо стоять печенiги в порогах». Однак не послухав вiн його i рушив у човнах.

Тим часом послали переяславцi до печенiгiв [гiнцiв], кажучи: «Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у грекiв i полон незчисленний, а з малою дружиною». Почувши ж печенiги се, заступили пороги. І прийшов Святослав до порогiв, та не можна було пройти порогiв, i став вiн зимувати у Бiлобережжi. І не було в них iжi, i настав голод великий, так що по пiвгривнi [була] голова коняча. І зимував [тут] Святослав. А коли приспiла весна, пiшов Святослав у пороги»[80 - Лiтопис руський. – С. 43.].

Ця iнформацiя подана пiд 971 р. А пiд наступним, 972 р., читаемо таке:

«Прийшов Святослав у пороги, i напав на нього Куря, князь печенiзький. І вбили вони Святослава, i взяли голову його, i з черепа його зробили чашу, – окувавши череп його золотом, пили з нього»[81 - Там само.].

Доволi поширеною е версiя, що печенiги убили Святослава за намовою вiзантiйцiв, котрi заплатили iм грошi. Справдi, мiж Вiзантiею й печенiгами iснували союзнi вiдносини. І така версiя мае право на iснування.

Однак якщо проаналiзувати лiтописне повiдомлення, то про це нiчого не говориться. Із нього випливае, що печенiги напали на Святослава i його вiйсько, бо тi мали багату здобич i були ослабленi. Вражаючим фактом е те, що з черепа Святослава хан Куря зробив чашу. Навiть якщо це вигадка, то вигадка показова. Тобто в особi руського князя провiдники печенiгiв бачили сильного противника, який, очевидно, iм дошкуляв. І чаша з князiвського черепа – це символ перемоги. До того ж перемоги неабиякоi!

У лiтописi е таке мiсце. Варяжко, слуга Ярополка, коли той князь втiк перед вiйськами Володимира з Киева, радив своему пановi податися до печенiгiв i привести звiдти вiйсько[82 - Там само. – С. 46.]. Очевидно, Ярополк мiг звернутися до печенiгiв i тi би йому не вiдмовили. Фактично цей тюркський етнос «вписувався» в полiтичну систему Русi – деяким князям печенiги допомагали, а деяким шкодили. Правда, печенiгам «не повезло». Вони часто опинялися на боцi тих князiв, яких не дуже жалувала «Повiсть минулих лiт». Звiдси такий iх негативний iмiдж у лiтописаннi.



Стосунки мiж русами й печенiгами, незважаючи на непорозумiння за часiв Святослава, не варто вважати однозначно ворожими. Його син i наступник на киiвському престолi Ярополк (?—978) пiдтримував з печенiгами дружнi стосунки.


З печенiгами доводилося воювати князю Володимиру. І це не дивно. Адже вони допомагали його противнику – князю Ярополку. В одному мiсцi лiтописуйде мова про те, що Володимир став зводити городи, тобто укрiплення, по рiчках – Деснi, Остру, Трубежу, Сулi, Стугнi. Бо «була вiйна з печенiгами»[83 - Лiтопис руський. – С. 67.].

Пiд 993 р. у «Повiстi минулих лiт» наводиться гарна легенда про вiйну з печенiгами й заснування мiста Переяслава, яке знаходилося на межi зi степом. Наведемо цю легенду повнiстю:

«Пiшов Володимир на Хорватiв. А коли вернувся вiн iз вiйни хорватськоi, то тут печенiги прийшли по тiй сторонi [Днiпра] од Сули. Володимир тодi пiшов супроти них i встрiв iх на Трубежi коло броду, де нинi Переяславль. І став Володимир на сiй сторонi [рiки], а печенiги на тiй. І не наважувалися цi [перейти] на ту сторону, а тi – на сю сторону.

І приiхав князь печенiзький [Куря?] до рiки, i викликав Володимира, i сказав йому: «Ти випусти свого мужа, а я – свого. Нехай обидва борються. І якщо твiй муж ударить моiм [об землю], то не будем воювати три роки, якщо ж наш муж ударить вашим, то будем воювати три роки». І розiйшлися вони урiзнобiч.

Володимир же, вернувшись у табiр, послав по табору бирича, говорячи: «Чи нема такого мужа, який би взявся з печенiжином боротися?» І не знайшовся такий анiде.

А назавтра приiхали печенiги i свого мужа привели, а [мужа] наших не було. І став тужити Володимир, посилаючи [биричiв] по всьому вiйську своему. І прийшов один старий муж до нього, i сказав йому: «Княже, есть у мене один син удома, менший. Бо з чотирма я вийшов, а вiн удома. Вiд самого дитинства його нiхто не вдарив ним. Одного ж разу, коли я сварив [його], а вiн м’яв шкуру, вiн розгнiвався на мене [i] роздер шкуру руками».

Князь же, це почувши i зрадiвши, послав по нього [гiнця] зараз же. І привели його до князя, i князь розповiв йому все. Цей тодi сказав: «Княже! Я не знаю, чи переможу його. Спробуйте-но мене. Чи немае бика, великого й сильного?» І знайшли бика сильного, i сказав вiн роздражнити бика, i поклали на нього залiзо гаряче, i пустили бика. І побiг бик мимо нього, i схватив вiн бика рукою за бiк, i вирвав шкуру з м’ясом, скiльки йому рука захопила. І сказав йому Володимир: «Можеш iз ним боротись».

А назавтра прибули печенiги i стали гукати: «Чи нема [вашого] мужа? Наш ось готов!» Володимир же повелiв тоi ночi надiти оружжя. І приступили тут вони однi до одних, i випустили печенiги мужа свого, i був вiн превеликий вельми i страшний. Виступив також муж Володимирiв, i, побачивши його, печенiжин посмiявся, бо був вiн середнiй тiлом. І, розмiрявши [вiдстань] мiж обома вiйськами, пустили iх одного до одного. І взялися вони оба, i стали крiпко держати [один одного], i удавив вiн печенiжина в руках своiх до смертi, i вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печенiги побiгли, а руси погнали вслiд за ними, рубаючи iх, i прогнали iх. Володимир же, рад бувши, заклав город на броду тому i назвав його Переяславлем, бо [тут] перейняв славу отрок той. Володимир при цiм великим мужем зробив його i отця його. А Володимир вернувся у Киiв з побiдою i славою великою»[84 - Там само. – С. 68—70.].

Взагалi лiтописець, пишучи про дiяння Володимира, часто розповiдае рiзнi «печенiзькi легенди». Ось ще одна, вмiщена пiд 997 р.:

«Коли Володимир пiшов до Новгорода по верхнiх воiв проти печенiгiв, – бо рать велика була безперестану, – в той же час довiдались печенiги, що князя нема, прийшли i стали навколо Бiлгорода. І не давали вони вийти з города, настав, отож, голод великий у городi, i не можна [було] Володимиру помогти [iм]. А не можна було пiти йому [через те], що iще не зiбралися були до нього воi, печенiгiв же було многе-множество. І затягнулась облога людей у городi, i був голод великий, i вчинили вони вiче в городi, i сказали: «Так доведеться нам померти од голоду, а од князя помочi немае. То чи лучче нам померти? Здамося печенiгам. Адже когось таки вони залишать у живих, якщо кого умертвлять. Ми вже помираем од голоду». Так ото вони раду вчинили.

А був же один старець, [який] не був на вiчi тому, [i] вiн запитував: «Задля чого вчинили вiче люди?» І сказали йому, що завтра хотять люди здатися печенiгам. Це ж почувши, вiн послав [посланця] по старiйшин городських i сказав iм: «Чув я, що ви хочете здатися печенiгам?» А вони сказали: «Не видержать люди голоду». І мовив вiн iм: «Послухайте мене. Не здавайтеся ще три днi, а що я вам звелю – те зробiте». І вони ото радi [були] i обiцялися послухатись. І сказав вiн iм: «Зберiте по жменi вiвса, або пшеницi, або висiвок». І вони, радi пiшовши, [це] знайшли.

І звелiв вiн тодi iм зробити бовтанку, з якоi варять кисiль, i сказав викопати колодязь i вставити туди кадiб, наливши в кадiб бовтанки. І звелiв вiн викопати другий колодязь i вставити туди другий кадiб, i сказав iм шукати меду. Вони ж, пiшовши, взяли лукно меду, – бо було воно сховане в княжiй медушi, – i загадав вiн вельми розситити [мед] водою i вилити в кадiб, i в другiм колодязi так [само]. А назавтра звелiв вiн послати по печенiгiв.

Городяни тодi, пiшовши, сказали печенiгам: «Вiзьмiте собi заложникiв наших, а вас чоловiка з десять iдiте в город, i ви побачите, що дiеться в городi нашому». Печенiги ж, зрадiвши [i] думаючи, що вони хочуть здатися, взяли у них заложникiв, а самi вибрали лiпших мужiв у родах [своiх] i послали iх у город – нехай розглядають, що дiеться в городi у них.

І прийшли вони в город, i сказали iм люди: «Пощо ви губите себе, коли ви не можете перестояти нас? Стiйте хоч десять лiт, що ви можете зробити нам? Адже ми маемо споживок од землi. Якщо ж не вiрите, – то подивiться своiми очима».

І привели iх до колодязя, де ото [була] бовтанка, i зачерпнули вiдром, [i] лили в гладишки, i варили перед ними. А коли зварили перед ними кисiль, то, узявши iх, привели [iх] до другого колодязя i зачерпнули сити. І стали [городяни] iсти спершу самi, а потiм i печенiги. І здивувалися вони, i сказали: «Не йнятимуть сьому вiри нашi князi, якщо не поiдять самi». І люди налили корчагу бовтанки i сити з колодязя i дали печенiгам.

Вони ж, прийшовши, розказали все, що було. І зварили вони кисiль, i iли князi печенiзькi, i здивувалися. І, забравши заложникiв своiх, а тих пустивши, знялися вони од города i до себе пiшли»[85 - Лiтопис руський. – С. 71—73.].

Взагалi печенiгам «везло» на легенди, що з’являлися на сторiнках «Повiстi минулих лiт». Можна ще згадати легенду про поставлення Володимиром Преображенськоi церкви у Василевi в подяку за те, що Бог допомiг князевi врятуватися вiд печенiгiв[86 - Лiтопис руський. – С. 70.]. Що реально стояло за цими всiма легендами, можемо лише здогадуватися. Безсумнiвно одне: з печенiгами Володимиру доводилося часто конфлiктувати.

Конфлiктував iз ними i син Володимира – Ярослав Мудрий (983/987— 1054), що зумiв утвердитися на князiвському престолi. Натомiсть його супротивник, князь Святополк, знаходився в дружнiх стосунках iз печенiгами й тi допомагали йому[87 - Там само. – С. 82, 83.]. Взагалi складаеться враження, що в той час якась частина руських князiв, ведучи боротьбу за киiвський престол, зверталася до варягiв, а iнша частина – до печенiгiв.






Пам’ятник Ярославу Мудрому в Бiлiй Церквi



У «Повiстi минулих лiт» е чимало легенд як про одних, так i про других. Але якщо про варягiв там легенди позитивнi, то про печенiгiв – негативнi. І нiчого дивного тут немае. Переможцями ставали князi, що орiентувалися на допомогу варягiв, натомiсть князi, що брали собi в союзникiв печенiгiв, програвали. Вiдповiдно, лiтописи писалися пiд диктовку переможцiв.

Лiтопис пiд 1034 р. (хоча ця дата викликае певнi сумнiви) е вiсть, що Ярослав Мудрий вчинив великий розгром печенiгiв пiд Киевом. І на цьому мiсцi вiн спорудив храм Святоi Софii на честь цiеi перемоги[88 - Там само. – С. 88—89.]. Нiби пiсля цiеi «лютоi сiчi» печенiги втратили позицii i з часом поступилися половцям.

Правда, з лiтопису вони не зникають. Печенiги неодноразово згадуються. Але, як правило, згадуються серед iнших тюркських кочових племен, що перебували на теренах сучасноi Украiни. Вони втратили свое самостiйне значення. Інодi печенiги опинялися на службi в руських князiв. Остання згадка про них у давньоруських лiтописах припала на 1169 рiк[89 - Там само. – С. 142, 143, 151, 159, 177, 178, 194, 243, 244, 282, 290.].

У кiнцi ХІ – на початку ХІІ ст. кочова держава печенiгiв фактично зникае. Сильних ударiв вони зазнали вiд половцiв. Частина печенiгiв переселилася на Балкани, де вони асимiлювалися з мiсцевими етносами. Ще одна частина опинилася на землях Угорщини. Тут печенiги зберiгали автономiю аж до ХIV ст. Якась частина з них залишилася на украiнських землях, змiшавшись з iншими тюркськими етносами або «розчинилася» в руському середовищi.

Печенiги залишили пiсля себе низку топонiмiв на теренах нинiшньоi Украiни. Це – село Печенюги Новгород-Сiверського району Чернiгiвськоi областi, селище мiського типу Печенiжин Коломийського району Івано-Франкiвськоi областi, село Печенiги Чугуiвського району Харкiвськоi областi, а також гора Печенiга коло Чугуева. Така географiя топонiмiв дае пiдстави вважати, що печенiги проживали в рiзних регiонах Украiни – як на Лiвобережжi, так i Правобережжi.

Певно, немае сенсу трактувати печенiгiв виключно як «ворогiв Русi». Вони воювали з русами, але також i мирно жили з ними, торгуючи зокрема. Були вони не лише противниками руських князiв, а й iхнiми союзниками та помiчниками. Хай там як, але частина печенiгiв асимiлювалася русами, залишивши пiсля себе пам’ять на украiнських землях у виглядi топонiмiв.




Імперiя половцiв


Половцям в украiнськiй та росiйськiй лiтературi «дiсталося» не менше, анiж печенiгам. Одне «Слово о полку Ігоревiм» i лiтература навколо нього чого вартують! Половцi, як i печенiги, постають у нашiй свiдомостi в образi чужинцiв, ворогiв. Насправдi так однозначно оцiнювати вiдносини украiнцiв та половцiв не варто. Незважаючи на певнi вiйськовi конфлiкти, два етноси активно взаемодiяли й спiвпрацювали.

Загалом iсторiя половцiв доволi цiкава[90 - Про половцiв та iхню iсторiю див.: Плетнева С. Половцы. – М., 1990; Половець В. Половцi. – Чернiгiв, 2007; Прiцак О. Половцi // Украiнський iсторик. – 1973. – № 1—2. – С. 112—118; Стоянов В. Куманология: историко-графические ескизи. – София, 2009. – Т. 1—2.]. На Русi вони були вiдомi саме пiд цiею назвою (щодо ii етимологii маемо бiльше питань, нiж вiдповiдей). У рiзних краiнах та в рiзних народiв були поширенi iншi назви цього етносу – кипчаки, кумани, куни, паллiдi, фальвен тощо. Перший етнонiм можна вважати самоназвою.

Половцi «наслiдили» в iсторii багатьох держав i народiв епохи Середньовiччя. Їхньою прабатькiвщиною варто вважати пiвнiчно-схiдну частину нинiшнього Казахстану й верхiв’я рiчки Іртиш. Це був степовий регiон. Тут половцi жили з VIII ст., займаючись кочовим скотарством. І належали до тюркських етносiв.






Половецький шолом з личиною






Князь Всеволод Ярославич. Портрет iз Царського титулярника, XVII ст.



У серединi ХІ ст., зазнавши тиску iнших кочових народiв, половцi вирушили на захiд, зайнявши степи Пiвнiчного Причорномор’я. Цi терени з часом навiть почали називати Дешт-i Кипчак, або – Поле половецьке[91 - Кудряшов К. Половецкая степь: очерки исторической географии. – М., 1948.].

Тривалий час половцi активно контактували з русами. І цi контакти помiтно впливали на iсторiю украiнських земель. Вперше половцi з’явилися на кордонах Русi в 1055 р. Тодi хан Блуш зi своею ордою пiдiйшов до Переяславського князiвства. Правда, князь Всеволод Ярославович (1030—1093), який правив у Переяславi, порозумiвся з ординцями й уклав iз ними мир[92 - Лiтопис руський. – С. 99.]. З 60-х рр. ХІ ст. половцi починають постiйно здiйснювати грабiжницькi наiзди на руськi землi. Першим вiдомим таким нападом був похiд хана Сокала в 1061 р., який завдав поразки переяславському князю Всеволоду[93 - Лiтопис руський. – С. 100.]. А в 1068 р. половцi перемогли Ярославичiв, князiв Ізяслава, Святослава й Всеволода, у битвi на рiчцi Альтi. Лiтописець iз болем писав: «За грiхи нашi напустив Бог на нас поганих…»[94 - Там само. – С. 104.] Ця лiтописна фраза багато що говорить. Тобто для русiв половцi були не просто «поганими» (чужинцями, язичниками), а й «карою Божою». Правда, цього ж 1068 року чернiгiвський князь Святослав Ярославич (1027—1076) завдав половцям поразки на рiчцi Снов. Навiть був схоплений хан Шурукан[95 - Там само. – С. 106.].

90-тi рр. ХІ ст. позначилися масштабними нападами половцiв на Русь. Це було викликано, зокрема, усобицями руських князiв. Лiтописець говорить, що нiби якiсь «мужi розважливi» казали iм: «Чого ви чвари маете межи собою? Поганi ж гублять землю Руськую»[96 - Там само. – С. 133.]. У 1093 р. половцi, очолюванi ханами Тугорканом (?– 1096) i Боняком, розгромили руських князiв у битвах на рiцi Стугнi, здобувши Торчеськ[97 - Там само. – С. 133—134.]. А в 1096 р. Боняк кiлька разiв нападав на Киiв та розорив його околицi. Навiть спалив у Берестовi княжий двiр[98 - Там само. – С. 140—141.]. Правда, того ж року половцi зазнали поразки у битвi на рiцi Трубiж. У нiй навiть загинув хан Тугоркан. Цiкаво, що останнiй доводився тестем киiвському князю Святополку Ізяславовичу (1050— 1113). Тiло Тугоркана привезли в Киiв i поховали там[99 - Там само.]. Іменем цього хана названий Труханiв острiв на Днiпрi.



Походи руських князiв на половцiв у глиб степу не були достатньо ефективними. Коли кочiвники дiзнавалися про небезпеку, вони швидко втiкали: вiдводили своi вежi на колесах, а також вiдганяли худобу. Проте на початку ХІІ ст. половцi почали вести напiвосiлий спосiб життя. У той час степи Пiвнiчного Причорномор’я були вже подiленi мiж половецькими ордами. Їхнi вежi перебазувалися на землю. Стали вiдносно постiйними мiсця перебування половцiв, iхнi кочовi маршрути. В таких умовах цi кочiвники стали вразливими для руських воiнiв.





Труханiв острiв. Сучасний вигляд



На початку ХІІ ст. руськi князi переломили ситуацiю й перейшли в наступ на половцiв. Киiвський князь Святополк Ізяславович та князь переяславський Володимир Мономах (1053—1125) органiзували низку походiв у глиб степiв. Ось як у лiтописi розповiдаеться про перемогу цих князiв над половцями в 1103 р.:

«Вложив Бог у серце руським князям, Святополку [i] Володимиру, добрий намiр, i зiбралися вони радитись на [озерi] Долобську. І сiв Святополк зi своею дружиною, а Володимир зi своею дружиною та в одному шатрi, i стали радитися. І почала говорити дружина Святополкова: «Не час навеснi воювати. Погубимо ми смердiв i рiллю iх». І сказав Володимир: «Дивно менi, дружино, що коня дехто жалiе, яким оре хто-небудь. А сього чому не розглянете, що стане смерд орати, а половчин, приiхавши, ударить смерда стрiлою, а кобилу його забере. А в оселю його в’iхавши, забере жону його, i дiтей, i все майно його вiзьме. То коня його ти жалiеш, а самого чому не жалiеш?» І не змогла йому на це вiдповiсти дружина Святополкова, i сказав Святополк: «Брате, я ось готов уже». І встав Святополк, i сказав йому Володимир: «То ти, брате, велике добро зробиш Руськiй землi». І послали вони удвох [послiв] до Давида i Олега [Святославичiв], говорячи: «Пiдiть оба на половцiв. І або живi ми будемо, або мертвi». Давид, отож, послухав iх, а Олег не послухав сього, причину сказавши: «Нездоров я». Володимир же, поцiлувавши брата свого, пiшов до Переяславля, а Святополк – услiд за ним, i Давид Святославич, i Давид Всеславич, i Мстислав [Всеволодович], Ігорiв онук, [i] Вячеслав Ярополчич, [i] Ярополк Володимирович. І рушили вони на конях i в човнах, i прибули нижче вiд порогiв, i стали в [урочищi] Протолчах i на Хортичiм островi. І сiли вони на коней, а пiшi воi, висiвши з човнiв, iшли в поле чотири днi, i прийшли на [рiку] Сутiнь.

Половцi ж, почувши, що йдуть руси, зiбралися без числа i стали радитися. І сказав [хан] Урусоба: «Просiмо миру в русi, бо крiпко вони битимуться з нами. Ми бо багато зла вчинили Руськiй землi». І сказали молодшi Урусобi: «Якщо ти боiшся русi, то ми не боiмось. Сих же побивши, ми пiдемо в землю iх i вiзьмемо всi городи iхнi. І хто iзбавить iх од нас?»






Пам’ятник Володимиру Мономаху в мiстi Прилуки



Руськii ж князi й воi молили Бога й обiтницi воздавали Боговi i Пречистiй Матерi Його – той кутею, а той милостинею убогим, а тi пожертвами монастирям. І коли вони так молилися, рушили половцi i послали перед собою в сторожi [хана] Алтунопу, що славився в них мужнiстю. Так само й руськi князi послали сторожiвсвоiх. І устерегли вони Алтунопу, i обступили Алтунопу, i вбили його i тих, що були з ним. І нi один [не] втiк iз них, а всiх побили.

І пiшли полки половецькii, як бори, i не окинути було оком iх, а руси пiшли супроти них. І великий бог вложив боязнь велику в половцiв, i страх напав на них i трепет перед лицем руських воiв. І умлiвали вони самi, i коням iхнiм не було спiху в ногах, а руси весело на конях i пiшо побiгли до них. Половцi ж, побачивши, як руси кинулися на них, побiгли, не зступившись, перед руськими князями, а нашi погнали, рубаючи iх, у четвертий [день] мiсяця квiтня.

І велике спасiння вчинив Бог у той день благовiрним князям руським i всiм християнам, а над ворогами нашими дав побiду велику. І вбили тут у бою двадцять князiв: Урусобу, Кочiя, Яросланопу, Кiтанопу, Кумана, Асупа, Куртка, Ченегрепа, Сурбаря та iнших князiв iхнiх, а Белдузя схопили.

Потiм же сiли брати [обiдати?], побiдивши ворогiв своiх. І привели Белдузя до Святополка, i став Белдузь давати за себе злото, i срiбло, i конi, i скот. Святополк же послав його [до] Володимира, i коли вiн прийшов, запитав його Володимир: «Се, знай, схопила вас клятва! Бо багато разiв, давши клятву, розоряли ви Руськую землю! То чому ти не учив синiв своiх i рiд свiй не переступати клятви, i ви проливаете кров християнську? Нехай тепер буде кров твоя на головi твоiй!» І повелiв вiн убити його, i тодi розсiкли його на куски.

А пiсля цього зiбралися брати всi, i сказав Володимир: «Се день, що сотворив його Господь. Возрадуймося i возвеселiмся в день сей», тому що Бог iзбавив нас од ворогiв наших, i покорив ворогiв наших, i «сокрушив голови змiiнi, i дав Господь пожиток iх нам». Взяли бо тодi вони скоту, i овець, i коней, i верблюдiв, i вежi з набутком i з челяддю, i захопили печенiгiв i торкiв з вежами, i прийшли в Русь iз полоном великим, i зi славою, i з побiдою великою»[100 - Лiтопис руський. – С. 158—159.].

Ми спецiально навели цей розлогий уривок, оскiльки вiн говорить не лише про саму подiю, а й дае чимало iнформацii про русько-половецькi стосунки.

По-перше, лiтописець дае зрозумiти, що половецькi наiзди були серйозною проблемою для Русi, точнiше – ii пiвденних земель. Половцi чинили грабунки, забираючи майно в смердiв-селян. Останнi ж часто потрапляли в половецький полон. Все це, безперечно, пiдривало економiку Русi, але також кiнець кiнцем впливало й на матерiальнi статки руських князiв. Чи говорив Володимир Мономах вищенаведенi слова, якi вклав йому в уста лiтописець, можемо лише гадати. Але цi слова, схоже, вiдображали настроi деяких руських князiв – особливо тих, якi мали своi землi на русько-половецькому пограниччi. Звiсно, вони не стiльки переймалися долею простого смерда, скiльки тим, що той смерд, будучи розореним, а то й вбитим чи полонений половцями, не давав доходу в князiвську скарбницю.

По-друге, з цiеi iнформацii зрозумiло, що мiж руськими князями й половецькими ханами iснували певнi домовленостi щодо ненападу. Однак вони порушувалися – передусiм половцями. Тому Святополк Ізяславович наказуе вбити хана Белдузя через те, що той порушив мирнi домовленостi. Хоча цей хан пропонував за себе великий викуп. Очевидно, тут руським князям йшлося про те, аби налякати половцiв, показати, що iм доведеться за наiзди платити своiм життям.

Є в руських лiтописах й iншi яскравi описи перемог князiв Святополка Ізяславовича й Володимира Мономаха над половцями. Такi описи вмiщенi пiд 1103[101 - Лiтопис руський. – С. 161—162.] та 1111роками[102 - Там само. – С. 166—167.]. У останньому з них Володимир Мономах знову жалiе смердiв, яким чинять зло половцi. Вступ до опису розгрому половецьких орд у 1111 р. майже повторюе вступ до такого ж опису пiд 1103 р. Важко сказати, де тут закiнчуеться iсторичний фактаж i починаеться лiтературний домисел. Та все ж можна вважати, що в 1103, 1107 i 1111 роках половцi зазнали значних поразок вiд руських князiв. А в 1116 р. руси взяли iхнi «городи» Сугров, Шарукань i Балин[103 - Там само. – С. 176.]. Пiсля цього хоча чинилися половецькi напади на руськi землi, але вони не вiдзначалися масштабнiстю.



Половцi не цуралися брати участь у мiжусобнiй боротьбi на руських землях, отримуючи вiд цього чималий зиск. Ця тенденцiя намiтилася ще в 70-х рр. ХІ ст. i отримала свiй подальший розвиток. Також руськi князi залучали половцiв до спiльних походiв наУгорщину й Польщу.


У подальшому руси й половцi стають союзниками в боротьбi iз зовнiшнiми ворогами – хрестоносцями, сельджуками й татарами Батия[104 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 218.]. При цьому очiльники з одного й другого боку укладали численнi договори протягом ХІХІІ ст. Мiсцем, де вони укладалися, були Канiв, Заруб, Корсунь, Трипiлля на Правобережжi й Сакiв, Малотин та Воiнь на Лiвобережжi[105 - Прiцак О. Половцi. – С. 114.].

Правда, з кiнця 60-х рокiв ХІІ ст., коли Русь зазнала занепаду, а усобицi все бiльше й бiльше почали терзати ii, половцi вiдновили походи на руськi землi. Особливо тут вiдзначилися хани Кобяк i Кончак. І все ж руськi князi зумiли дати вiдсiч. У 1183 чи в 1184 р. в битвi на рiчцi Орель князi Святослав Всеволодович (пiсля 1116—1194) i Рюрик Ростиславович (бл. 1137/1140 – бл.1212/1215) розбили Кобяка[106 - Лiтопис руський. – С. 332.].

Однак у 90-х рр. ХІІ ст. iнтенсивнiсть половецьких набiгiв зменшилась. Зате руси активiзували своi походи в степ[107 - Квiтницький М. Половцi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 350.].



У 1185 р. новгород-сiверський князь Ігор Святославович (1151—1202) вирiшив самостiйно пiти на половцiв. Цей похiд, що лiг в основу сюжету «Слова о полку Ігоревiм», завершився поразкою. Сам же князь потрапив у полон до половцiв. Пiсля цього хани Кончак i Гзак розорили Переяславську землю й басейн рiчки Сейм.


Із 90-х рр. ХІ ст. руськi князi, маючи на метi певнi полiтичнi розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханiв. Часто такi шлюби укладали чернiгiвськi князi Ольговичi, котрi мали з половцями добрi стосунки. Навiть Святополк Ізяславович, вiдомий своiми походами на половцiв, у 1094 р. одружився на дочцi хана Тугоркана. Володимир Мономах, який теж вiдзначився походами на половцiв, одружив свого сина Юрiя (Довгорукого) (1090—1157) на дочцi ханаАепи, а другого сина Андрiя – на внучцi Тугоркана. Загалом такi шлюби були поширеною практикою. У 1187 р. чи в 1188 р. з половецького полону повернувся Володимир, син згадуваного князя Ігоря Святославовича, героя «Слова о полку Ігоревiм». Але повернувся не сам, а з молодою дружиною, дочкою хана Кончака, й дитиною[108 - Лiтопис руський. – С. 346.]. Весiлля справили в Новгородi-Сiверському. До речi, й сам князь Ігор був напiвполовцем – його матiр походила з половецького роду[109 - Половець В. Половцi. – С. 41—43.].






Титульний лист першого видання «Слова о полку Ігоревiм»



Можна говорити про те, що в ХІІ ст.руська князiвська елiта стала «частково половецькою». При цьому дочки половецьких ханiв, якi виходили замiж за руських князiв, приiжджали на Русь не самi, а з дiвчатами, що служили iм. Цi, своею чергою, могли виходити замiж за руських дружинникiв. Такi шлюбнi вiдносини принаймнi свiдчать, що мiж Руссю й Половецьким полем не було непрохiдноi прiрви. Радше, навпаки, руси й половцi становили своерiдний симбiоз. На це вказував Лев Гумiльов, який писав, що «в ХІІ—ХІІІ ст. Половецька земля (Дешт-i Кипчак) й Киiвська Русь складали одну полiцентричну державу. Це було вигiдно двом етносам…»[110 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 222.].

Про цей симбiоз свiдчить вiдома битва на Калцi в 1223 р., коли половцi й руських князi зазнали поразки вiд татар[111 - Лiтопис руський. – С. 379—381.]. Половцi, опинившись перед лицем татарськоi небезпеки, звернулися саме до руських князiв, сподiваючись отримати вiд них допомогу. І отримали. Тобто в той перiод Русь та Дешт-i Кипчак справдi можна розглядати як «полiцентричну державу».

Татарська навала в 1236—1242 рр. фактично знищила цю державу. І якщо Русь, зазнавши руйнувань, все ж вистояла, то ii «половецька частина» зазнала дезiнтеграцii й була «розвiяна».

Та все ж половцi «знайшли себе». Далi окремi половецькi орди опинилися на теренах Вiзантii, Дунайськоi Болгарii, Угорщини, Волзькоi Булгарii.

Половцi славилися як хоробрi й вмiлi воiни. Тому iх наймали на службу правителi рiзних держав. Ще ранiше це стосувалося можновладцiв Вiзантii, Русi та Грузii. Частина половцiв опинилася в Єгиптi, якi в 1279 р. захопили тут владу[112 - Прiцак О. Половцi. – С. 114.]. Вiйськово-полiтичною елiтою в цiй краiнi тривалий час (аж до початку ХІХ ст.) були т. зв. мамлюки, якi мали переважно половецьке походження[113 - Про мамлюкiв та iхнiй султанат див.: Іналджик Г. Османська iмперiя. Класична доба. 1300—1600. – К., 1998. – С. 24, 41, 43, 44, 66, 113, 149, 167.].

Половцi, що опинилися в Дунайськiй Болгарii ще перед татарською навалою, пiдняли в 1185 р. антивiзантiйське повстання. У результатi чого з’явилося друге Болгарське царство. Цiкаво, що в цiй державi царськi династii були половецького походження – Асенi (1185—1280), Тертери (1280—1323), Шишмани (1323—1396)[114 - Божилов И. Фамилията на Асеневци (1186—1460). – София, 1985; Прiцак О. Половцi. – С. 117.]. В певному сенсi, середньовiчна Болгарiя, яка вiдродилася i створила блискучу слов’янську культуру, завдячуе цим саме половцям. І взагалi чи iснував би болгарський етнос, якби не антивiзантiйське повстання 1185 р., очолюване половцями?

Для половцiв Дунайська Болгарiя, як i ближнi землi нинiшньоi Румунii та Молдови, стали мiсцем переселення. Існуе версiя, що князь Басараб, який заснував Волоську державу (предтечу сучасноi Румунii) в 1330 р., був половецького походження. Принаймнi його iм’я е тюркським[115 - Vаsаry I. Cumans and Tatars: Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 1185—1365. – Cambridge, 2005. – P. 149—155/]. Династiя Басарабiв правила в цiй державi до середини XVII ст. До речi, ii представником був вiдомий Влад ІІІ Дракула (1431—1476)[116 - Казаку М. Дракула / пер. з фр. В. Удовиченко. – М., 2011.]. Також вiд iменi цiеi династii пiшла назва краю Бессарабiя, частина якого зараз входить до складу Украiни.






Влад ІІІ Цепеш (Дракула)



У серединi ХІІІ ст. половцi опинилися в Угорщинi. Зокрема, в 1246 р. король Бела IV запросив iх на службу, розселивши мiж Тисою й Дунаем. Тут вони створили край Куманiю (Куншаг). Король Ласло IV (1262— 1290), мати якого була половчанкою, в 1279 р. надав цьому краю широку автономiю. До речi, цього короля iменували Кун (половець). Автономiя Куншага (правда, з перервою з 1711 по 1745 рiк) зберiгалася до 1876 р., тобто майже шiстсот (!) рокiв. Ця автономiя мала навiть бiльше прав, нiж iншi угорськi землi[117 - Hevizi J. Autonomies in Hungary and Europe. A comparative study. – Budapest, 2004. – P. 18—22.]. Тут практично не iснувало крiпацтва. Половецька мова зберiгалася на цих землях до ХVІІІ ст. Половцi Угорщини пiсля себе залишили не лише пам’ятки, зокрема кургани. Вони також стали частиною угорського етносу. Доволi поширеним угорським прiзвищем е Кун, тобто половець.

Частина половцiв, яка не захотiла емiгрувати пiсля поразок вiд татарських вiйськ Бату-хана, ввiйшли до складу Золотоi Орди. При цьому половецька мова стала державною мовою й мовою мiжетнiчного спiлкування в цiй краiнi, а високi державнi посади нерiдко займали вихiдцi з половецьких родiв. Золотоординськi половцi вiдiграли певну роль у етногенезi волзьких тюркських народiв (казанських татар, башкирiв, чувашiв), а також росiян[118 - Квiтницький М. Половцi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 8. – С. 350.].

Частина половцiв опинилася в складi Руського королiвства[119 - У лiтературi Руське королiвство переважно вiдоме, як Галицько-Волинське князiвство. Хоча останне е «кабiнетним термiном». Про це бiльш детальнiше див.: Кралюк П. Питання, що потребуе ясностi // Корона, або Спадщина Королiвства Руського. – К., 2017. – С. 26—37.]. На початку 50-х рр. ХІІІ ст. король Данило Романович дарував хановi Тегаку та його пiдданим землi на теренах Берестейщини, щоб вони захищали його державу вiд нападiв ятвягiв i литовцiв. Половцi в цьому регiонi заснували близько сорока поселень i зберiгали свою iдентичнiсть до початку XVI ст. Тут iснувала до початку ХХ ст. Половецька волость[120 - Алексюк М. Палавецкiя паселiщчы на Беларусi // Помнiк гiсторыi i культуры Беларусi. – 1978. – № 1. – С. 33—35; Леонюк В. Словник Берестейщини. – Львiв, 1996. – С. 250.].

Осердям Половецькоi землi були переважно землi нинiшньоi Лiвобережноi Украiни. Передусiм це стосуеться Донецькоi, Луганськоi, Запорiзькоi та Харкiвськоi областей. Тут, до речi, зосереджена основна маса пам’яток половецького сакрального мистецтва – т. зв. кам’янi баби[121 - Про цi пам’ятки бiльш детальнiше див.: Плетнёва С. Половецкие каменные изваяния. – М., 1974.]. Омелян Прiцак писав: «Три головнi полiтичнi та економiчнi резиденцii Половцiв лежали в дорiччю Сiверського Донця, б[лизько] сьогоднiшнього Харкова. Це головна столиця – Шарукань (Чешуев), та двi побiчнi столицi: схiдня Балин та захiдня Сугров. Це були заразом у ХІ—ХІІ ст. кiнцевi станцii сухопутного залозного шляху, що через Киiв зв’язував Середню Європу i балканськi краiни з Половецькою державою»[122 - Прiцак О. Половцi. – С. 116.].






Половецька баба, ХІ ст., Луганськ



Значна частина доходiв половецькоi верхiвки забезпечувалася за рахунок торгiвлi. Через володiння половцiв, окрiм «Залозного шляху», проходили ще два важливi торговi шляхи – Соляний та Грецький. Всi вони були пов’язанi з Руссю. Це теж певним чином забезпечувало симбiоз Русi й Дешт-i Кипчак. Правда, половцi не були торговим народом. Це, радше, був народ вiйськовий, що контролював (i, вiдповiдно, обороняв) торговi шляхи. На половецьких теренах торгiвлею переважно займалися евреi, вiрмени та iранцi.


Для торговцiв Половецькоi землi був укладений «Кодекс куманiкуc» – пам’ятка половецькоi писемностi, яка датована 1303 р. Цей твiр подiляеться на двi частини – «iталiйську» (латино-iрано-куманський словник) i «нiмецьку» (кумансько-нiмецький словник). Перша частина («Книга тлумача») – це глосарii слiв латини й переклади на перську та кипчацьку мови. Вона охоплюе слова повсякденного ужитку та термiнологiю з торгiвлi, релiгii, астрономii, вiйськовоi, парфумерноi, шевськоi i теслярськоi справи, державноi служби тощо. Також тут подана граматика куманськоi мови. У другiй частинi («Книзi мiсiонера») е фрагменти з Бiблii, проповiдi, афоризми, релiгiйнi повчання, молитви, зокрема молитва «Отче наш», Символ вiри, десять заповiдей Мойсея, пiсня «Ave, Maria» тощо). Є в «Кодексi…» й половецькi загадки в перекладi латинською й нiмецькою мовами. У зазначеному творi зустрiчаеться низка слiв, що ввiйшли в украiнську мову – базар (площа), балик (риба), беркут (орел), iзюм (виноград), казна (скарбниця), козак (варта), орда (зiбрання), сарай (палац)[123 - Гаркавец А. Codex Cumanicus: полное издание в 4 томах. – Алматы, 2015.].






Кодекс куманiкус.

Аркуш 58 зв. iз малюнком папуги



Цiкаво, що на Галичинi в XV—XVII ст. iснував шляхетський рiд Балабанiв. Судячи з прiзвища, вiн половецького походження. Представники цього роду вiдiгравали помiтну роль у церковному життi Украiни. Половецька назва орла (беркут) також була поширена на Галичинi. Іван Франко (1856—1916) назвав героя своеi вiдомоi iсторичноi повiстi Захаром Беркутом. Отже, цей лiтературний герой мимоволi нiби теж ставав половцем чи принаймнi мав половецьке походження. Інша рiч, що Франко вважав слово «беркут» слов’янським. Тому й дав таке прiзвище герою, який е главою слов’янського праукраiнського роду й хранителем давнiх слов’янських традицiй. Зрештою, половецьке слово «беркут» було використано для назви спецпiдроздiлу МВС Украiни, який iснував з 1992-го по 2014 рiк. Правда, цей «Беркут» показав себе не найкращим чином пiд час Революцii Гiдностi 2013—2014 рр.

Загалом украiнцi «не помiчають», скiльки в iхнiй мовi та культурi е вiд половцiв. Наприклад, запорiзькi козаки iменували свою структуру кошем. Вiдповiдно, на чолi козакiв стояв кошовий отаман. Звiдси й украiнське прiзвище – Кошовий. Це слово половецького походження. Кош чи коч (кочiв’я) означало велику сiм’ю, рiд. Також половецького походження було слово «курiнь». Воно слугувало для позначення племенi, тобто об’еднання кiлькох родiв. Також означало й вiйськовий загiн, полк. Адже роди в половцiв були военiзованi[124 - Половець В. Половцi. – С. 34.]. В украiнських козакiв теж спостерiгаемо iснування територiально-военiзованих структур (сотнi, полки). Хоча це не обов’язково треба трактувати як вияв половецького впливу, але цiлком можливо, що тут дався знати «половецький спадок». Ймовiрно, половецьке походження мало слово «отаман» (атаман), що означало батько людей, провiдник. Принаймнi воно поширене в тюркських етносiв.

Схоже, половецький чинник вiдiграв певну роль у становленнi украiнського козацтва. На це звертав увагу Лев Гумiльов[125 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 466.]. Слово «козак» зустрiчаеться в «Кодексi куманiкус», а також низка ключових суспiльних термiнiв козацтва мае половецьке походження.

Деякi украiнськi шляхетськi роди, ймовiрно, походили з половцiв. Хоча iнодi важко розмежувати половецьке й татарське. Зрештою, значна частина половцiв пiзнiше «стала татарами». Принаймнi вважаеться, що половцi вiдiграли помiтну роль у становленнi кримськотатарського етносу.

Вiдносно значне поширення в Украiнi мало прiзвище Половець. Навiть героями вiдомого роману Юрiя Яновського «Вершники» е представники роду Половцiв.

Також половцi чимало «наслiдили» в украiнськiй топонiмiцi[126 - Прiцак О. Половцi. – С. 117—118.].



Існувало й iснуе в Украiнi низка населених пунктiв з назвами Половцi, Половичi, Половецьке або похiднi вiд них. На половецьке походження вказують також топонiми Куманiв, Куманiвка, Куманiвцi, Китайгород. Ймовiрно, таке ж походження мають назви Умань (вiд куман), Змiiв, Ізюм. Найбiльше половецьких топонiмiв зафiксовано на теренах Центральноi Украiни й Подiлля.


Вплив половцiв на украiнську культуру й загалом на украiнський етногенез дослiджено мало. На це е рiзнi причини. Практично немае iнституцii чи iнституцiй, якi б системно займалися цим питанням. Адже половцi «зникли», розчинилися серед iнших етносiв. Державних народiв, якi б декларували своiх спадкоемцiв вiд них, немае. Хоча, в принципi, на це могли б претендувати украiнцi. Правда, е бездержавнi народи, що вважають половцiв своiми предками. Це – киримли (кримськi татари), гагаузи й караiми. Однак через свою нечисленнiсть i бездержавнiсть вони не мають дослiдницьких iнституцiй, де б розглядалася iсторiя й культура половцiв, iхнiй вплив на iншi народи.

Та справа не лише в цьому. Пiд впливом «Слова о полку Ігоревiм» в украiнськiй культурi, як i в культурах iнших схiднослов’янських народiв, сформувався сильний антиполовецький дискурс[127 - Наприклад, див.: Толочко П. Киiвська Русь. – К., 1996. – С. 140—141. Тут автор навiть розглядае походи русiв на половцiв як акцii, спрямованi на захист християнськоi вiри, своерiднi «хрестовi походи», заявляючи: «… саме Русь прийняла на себе основний удар половцiв i тим самим значно полегшила становище Вiзантii, Угорщини та iнших християнських краiн».]. Не будемо зараз вдаватися в дискусiю, чи е автентичним «Слово…», чи воно – породження росiйських полiтикiв кiнця XVIII ст. На нашу думку, бiльш iмовiрним е друге[128 - Аргументи на користь цiеi версii див.: Ільiн О. Пакт «Катерина ІІ – Йосиф ІІ» та «Слово о полку Ігоревiм» // Сiверянський лiтопис. – 1996. – № 4. – С. 55—58; його ж. Вiденський конгрес та «Слово о полку Ігоревiм» (вiдповiдь Святославу Воiнову) // Сiверянський лiтопис. – 1997. – № 4. – С. 29—33.]. Одне безсумнiвно: цей твiр з численними iнтерпретацiями (як науковими, так i художньо-лiтературними й мистецькими) витворив у свiдомостi росiян, украiнцiв та бiлорусiв ставлення до половцiв як до ворогiв.

Зрештою, е й чимало антиполовецьких моментiв у давньоруських лiтописах. Хоча зустрiчаються фрагменти, якi викликають повагу до половцiв. Чи не найяскравiшим iз них е оповiдь про евшан-зiлля. На початку т. зв. Галицько-Волинського лiтопису розповiдаеться, що князь Володимир Мономах вигнав половецького хана Отрока (Атрака) в Обези, тобто Грузiю. Його ж брат Сирчан лишився кочувати в донських степах. І коли помер Володимир, Сирчан послав свого спiвця Ора до Отрока, щоб той закликав брата повернутися в землю половецьку. «Мов же ти йому слова моi, спiвай же йому пiснi половецькii, – напучував посланця Сирчан. – А якщо вiн не схоче, – дай йому понюхати зiлля, що зветься евшан». Далi розповiдаеться така iсторiя: «Той же не схотiв [нi] вернутися, нi послухати. І дав [Ор] йому зiлля, i той, понюхавши i заплакавши, сказав: «Да лучче есть на своiй землi кiстьми лягти, анiж на чужiй славному бути». І прийшов вiн у землю свою»[129 - Лiтопис руський. – С. 368—369.].

Наведена лiтописна розповiдь отримала художнi iнтерпретацii в украiнському письменствi. Зокрема, в 1899 р. Микола Вороний (1871—1938) написав поему «Євшан-зiлля», яка була закликом шанувати рiдну землю[130 - Вороний М. Євшан-зiлля: Поема. Вiршi. – К., 2010.].

З 1987-го по 1990 рiк у Львовi виходив самвидавний машинописний альманах «Євшан-зiлля», помiтну роль у виданнi якого вiдiграла родина Ігоря та Ірини Калинцiв. Було п’ять випускiв цього видання. Шостий не з’явився з технiчних причин. У 1993 р. вийшов масовим накладом Сьомий випуск. Однак далi альманах не друкувався[131 - http://www. myslenedrevo. com. ua/uk/EStore/History/ EvshanAlmanac. html;https://uk.wikipedia.org/ wiki/Євшан-зiлля_(самвидав)]. Таким чином давня половецька легенда нiби «ожила» в украiнськiй культурi.

Наведенi вище факти дають пiдстави вважати, що половцi вiдiграли помiтну роль в етногенезi украiнцiв. Інша рiч, що ця роль так i не вивчена й не осмислена. При цьому таке осмислення – не кабiнетний iнтерес учених-iсторикiв чи етнографiв. Це осмислення е для нас актуальним. Адже Украiна й досi роздiлена (передусiм ментально) на «схiд» i «захiд». Причому це роздiлення майже накладаеться на межу мiж колишнiми землеробськими й, вiдповiдно, слов’янськими регiонами, з одного боку, та степовими районами, де кочували половцi. Звiсно, це роздiлення не варто абсолютизувати – але не варто його й недооцiнювати. Ще з княжих часiв, як уже говорилося, склалася своерiдна конфедерацiя русiв та половцiв. І ця конфедерацiя, зазнавши рiзних трансформацiй протягом вiкiв, стала основою для украiнського етносу, а потiм – новочасноi нацii. Руси-слов’яни створили симбiоз з тюрками-половцями. І це колосальний досвiд, який треба цiнувати, яким треба гордитися i який треба використовувати. Адже не забуваймо, що «половецька печать» дала про себе знати i в Золотiй Ордi, i в мамлюцькому Єгиптi, i в другому Болгарському царствi, i в Грузii за блискучих часiв царя Давида Будiвельника (1073—1125), i при становленнi Волоськоi держави – предтечi Румунii. Половцi були енергiйнi й талановитi. Вони швидко «загорялися», могли творити чудеса. Правда, iм не вистачало органiзованостi, бажання доводити справу до завершення. Чи не такi украiнцi, якi в останнi роки зумiли здивувати свiт своiми революцiями, але так i не змогли завершити цi революцii й скористатися iхнiми результатами? Гармонiзувати «схiдну» (енергiйну та анархiчну) та «захiдну» (консервативну, «закорiнену») ментальностi – це одне iз головних завдань сучасноi Украiни. Тодi Украiна зможе справдi стати единою та сильною.




Чорнi клобуки

На службi у русiв


Якщо з половцями Русь становила «полiцентричну державу», де руська й половецька «половини», змагаючись, часто укладали рiзноманiтнi союзи для вирiшення спiльних завдань, то низка тюркських етносiв фактично стали васалами руських князiв, «влившись» у руський полiтичний органiзм. У лiтописах цих васалiв iменують чорними клобуками (тюркською – каракалпаки). Ця назва походить вiд назви елементу iхнього одягу – високих чорних шапок. Насправдi пiд чорними клобуками розумiли не якийсь один народ, а сукупнiсть тюркських етносiв, що знаходилися на безпосереднiй службi руських князiв[132 - Котляр М. Клобуки чорнi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2007. – Т. 4. – С. 354.].

Перша згадка про них зустрiчаеться в лiтописi пiд 1146 р. Там, зокрема, ведеться мова про боротьбу внука Мономаха, Ізяслава Мстиславича, за киiвський престол. Наведемо цей уривок повнiстю:

«Ізяслав же, се почувши, зiбрав воiв своiх i рушив на нього з Переяславля, взявши благословення у [церквi] Святого Михайла в епископа у Євфимiя. І перейшов вiн Днiпро [бродом] коло [города] Заруба, i тут прислали до нього [послiв] чорнi клобуки i все Поросся, i сказали йому: «Ти – наш князь. А Ольговичiв ми не хочемо. Поiдь-но вборзi, а ми – з тобою».

І рушив Ізяслав до [города] Дернового, i тут зiбралися всi клобуки i порошани»[133 - Лiтопис руський. – С. 199.]. Ця згадка наводить на наступнi висновки. По-перше, чорнi клобуки проживали на Пороссi – в басейнi рiчки Рось. Це пiвденний кордон Киiвського князiвства на межi зi степом. Тобто чорнi клобуки були прикордонною сторожею, охороняючи князiвство вiд наiздiв ворогiв – передусiм половцiв. По-друге, iз повiдомлення випливае, що вони були помiтним чинником у полiтичному життi князiвства. На них, зокрема, спирався Ізяслав Мстиславович, ведучи боротьбу за владу.



У лiтописах неодноразово згадуеться, що чорнi клобуки служили киiвським князям. Водночас вiд них чимало залежало i полiтичне життя цього князiвства. Можна навiть затвердити таке: основними тут полiтичними силами були дружинники, князiвськi слуги-управлiнцi й чорнi клобуки. Вони й становили вiйськово-полiтичну елiту князiвства. Тобто центр Русi не був «цiлком слов’янським». Помiтну роль у ньому вiдiгравали тюркськi елементи.


Назва «чорнi клобуки» не так часто використовувалася лiтописцями. Остання лiтописна згадка про об’еднання цих племен припадае на 1193 р. Там говориться про те, що лiпшi мужi з чорних клобукiв закликали князя Ростислава Рюриковича пiти походом на половцiв[134 - Там само. – С. 353.]. Як бачимо, чорнi клобуки не дуже шанували своiх тюркських одноплемiнникiв i охоче вирушали проти них у походи. В принципi, говорити про тюркську еднiсть чи про солiдарнiсть у той час не варто. Тюркськi племена, роди часто воювали один проти одного.

До складу чорних клобукiв входили залишки колишнiх печенiгiв, якi були витiсненi зi степiв Пiвнiчного Причорномор’я половцями. До речi, в давньоруських лiтописах фiгуруе термiн «Лукомор’е», пiд яким розумiлися, зокрема, землi Пiвнiчного Причорномор’я, де кочували половцi. Наприклад, про переяславського князя Михалка Юрiйовича пiд 1172 р. (насправдi – пiд 1169 р.) сказано: «Як i колись на лукомор’i билися [нашi] з ними (половцями. – П. К.) крiпко, i, побачивши [це], половцi побiгли, а нашi вслiд за ними погнали, тих рубаючи, тих хапаючи»[135 - Лiтопис руський. – С. 302.].

Печенiги, вигнанi половцями з Лукомор’я, тепер пiшли на службу до руських князiв. І згадки про них часто пов’язувалися з чорними клобуками. Таким чином, печенiги з «ворогiв русичiв» стали iхнiми союзниками.

Однак «головну скрипку» серед чорних клобукiв вiдiгравали торки[136 - Про торкiв див.: Голубоский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар (История южно-русских степей ІХ—ХІІІ вв.). – К., 1884. – С. 65—181; 212—228.]. Про них е достатньо iнформацii на сторiнках руських лiтописiв. Перша згадка про них припадае на 985 р., де говориться, що князь Володимир Святославович здiйснив похiд на волзьких булгар, залучивши до цього торкiв. При цьому розповiдаеться, що Володимир зi своею дружиною рушив на човнах. У той час торки йшли берегом на конях[137 - Лiтопис руський. – С. 51.]. Якщо ця iнформацiя адекватно вiдображае реалii, то напрошуються певнi висновки. Русько-варязька дружина Володимира пересувалася на човнах, а як кiннотникiв князь Володимир та iншi руськi князi використовували кочiвникiв-тюркiв. У цьому випадку це були торки. Отже, тюркська кiннота органiчно доповнювала руських дружинникiв. Можливо, коли Киево-Руська держава «вперлася» в степовi простори, руськi дружинники пересiли з лодiй на коней. І сталося це, зрозумiло, не без впливу тюркiв-кочiвникiв.

Правда, вiдносини торкiв i руських князiв не були безхмарними. Мiж ними виникали й конфлiкти. Так, незадовго пiсля смертi Ярослава Мудрого його сину Всеволоду, який княжив у Переяславi, довелося усмиряти торкiв[138 - Там само. – С. 99—100.]. Та все ж торки служили руським князям i часто з ними вирушали в походи проти половцiв.

Торки проживали переважно на пiвднi Киiвського князiвства, в басейнi рiчки Рось. Їхнiм столичним мiстом був Торчеськ, що теж неодноразово згадуеться в лiтописних джерелах. Як правило, це мiсто ототожнюють iз городищем мiж селами Шарки i Ольшаниця Рокитнянського району Киiвськоi областi на лiвому березi рiчки Горохувата, що е лiвою притокою Росi[139 - Рыбаков Б. Торческ – город чёрных клобуков // Археологические открытия 1966 г. – М.,1967. – С. 243—245.]. Правда, ймовiрними мiсцями локалiзацii Торчеська могли бути також сучасне мiсто Кагарлик або село Торчиця Ставищанського району Киiвськоi областi. Всi вони знаходяться в районi Поросся, де жили представники цього етносу.

Одна з останнiх згадок про торкiв припадае на 1193 р., де говориться, що iх погромили половцi[140 - Лiтопис руський. – С. 354.]. Яка була iхня подальша доля, можемо лише здогадуватися. Бiльшiсть iз них «зникла», злившись зi слов’янським населенням.

Полишили торки пiсля себе чимало топонiмiв – Торець, Торки, Торкiв, Торецьке, Торське, Торчин, Торчиця, Торчицький Степок тощо. При цьому локалiзацiя вказаних населених пунктiв дуже широка. Цi топонiми зустрiчаються не лише на пiвднi Киiвщини, а й на Подiллi, Волинi i навiть на Донбасi. Це дае пiдстави припустити, що торки кочували в рiзних регiонах сучасноi Украiни, засновуючи тут своi поселення.






Панорама селища Торчин



Ще одним чорноклобуцьким племенем вважаються берендеi[141 - Кратоков А. История берендеев. – Ярославль, 2009.]. Перша згадка про них у руських лiтописах припадае на 1097 р. (насправдi – на 1098 р.), коли вони разом iз торками й печенiгами пiшли на службу до ослiпленого теребовлянського князя Василька Ростиславича (бл. 1066—1124/1125)[142 - Лiтопис руський. – С. 151.].

Не без того, що в берендеiв, як i в iнших представникiв чорноклобуцьких племен, виникали конфлiкти з руськими князями. Пiд 1121 р. у Киiвському лiтописi зазначено, що Володимир Мономах прогнав берендеiв iз Русi, а торки й печенiги самi втекли[143 - Там само. – С. 178.]. Про причину й суть цього конфлiкту нiчого певного сказати не можемо. Однак далi в лiтописах повiдомляеться, що берендеi служили руським князям. Правда, бувало, вони зраджували iх. Пiд 1159 р. у Киiвському лiтописi ведеться мова про те, що берендеi зрадили князя Мстислава Ізяславовича, правнука Володимира Мономаха. Лiтописець навiть називае iмена берендеiвських вождiв, котрi стали зрадниками. Це – Тудор Сатмазович, Каракоз Мнюзович i Карас Кокiй[144 - Там само. – С. 274.].

Ця лiтописна iнформацiя дае авторам пiдстави вважати, що берендеi були пiдступними, легко змiнювали своiх повелителiв, керуючись виключно меркантильними iнтересами[145 - Див.: Рахно К. Шлях берендея. Загадковий кочовий народ берендеiв пов’язав мiж собою Украiну, Угорщину, Балкани, Росiю та далекi степи Центральноi Азii // Украiнський тиждень. – 2013. – № 23. – 13 червня.]. Але берендеi не були тут винятком. У той час у полiтичному життi багато хто так чинив, у тому числi й руськi князi.

Загалом же ця частина чорних клобукiв служила руським князям, воюючи проти iхнiх ворогiв. У 1185 р. князi Святослав Всеволодович i Рюрик Ростиславич органiзували похiд проти половцiв, який виявився успiшним. Участь у цьому походi взяли й берендеi[146 - Лiтопис руський. – С. 336.]. Це, власне, остання згадка про них у руських лiтописах.

Щодо подальшоi долi берендеiв, то тут вступаемо в сферу здогадiв. Доволi поширеною е версiя, що вони переселилися в пiвнiчно-схiднi землi, на терени Володимиро-Суздальського князiвства. Справдi, частина берендеiв могла податися туди. У цьому регiонi зустрiчаються берендеiвськi топонiми. Мiфiчний цар Берендей е персонажем «Казки про царя Берендея, його сина Івана-царевича…» Василя Жуковського та казки «Снiгуронька» Олександра Островського. І хоча це лiтературнi твори, але написанi вони на основi фольклорного матерiалу. Принаймнi образ царя Берендея мав певне поширення у росiйському фольклорi.

Ще одним чорноклобуцьким етносом були ковуi[147 - Плахонiн А. Ковуi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 4. – С. 392.]. У руських лiтописних джерелах вони фiгурують нечасто. Ковуi брали участь у князiвських усобицях, служачи переважно волинським Мономаховичам. Були вони й учасниками невдалого походу новгород-сiверського князя Ігоря Святославича проти половцiв у 1185 р.[148 - Лiтопис руський. – С. 338—340.]. Ковуiв пов’язують iз Чернiгiвщиною. Вважаеться, що вони були розселенi в межирiччi Десни та ii притоки Остера, де знаходилися солонцюватi грунти, бiльш придатнi для скотарства, нiж для землеробства. Саме тут було розташоване городище Ковчин – центр ковуiв. Зараз це село з такою ж назвою. Розмiщене воно в Куликiвському районi Чернiгiвськоi областi.

Як бачимо, тюркськi етноси (чорнi клобуки) були частиною полiтичного органiзму Давньоi Русi. Вони захищали пiвденнi кордони держави, брали участь у походах руських князiв, зокрема на половцiв. Також чорнi клобуки ставали й учасниками князiвських усобиць.

Чорнi клобуки залишили пiсля себе в Украiнi низку топонiмiв. Схоже, значна iхня частина слов’янiзувалася i влилася до складу украiнського етносу.




Пiд владою Золотоi Орди


У росiйськiй лiтературi ще в ХІХ ст. мiцно утвердився концепт «монголо-татарського iга». Пiзнiше вiн перейшов у iншi лiтератури, у т. ч. й украiнську. За радянських часiв цей концепт сприймався ледь як не аксiома. Продовжуе вiн свое життя й понинi.

Якщо його брати в загальних рисах, то вiн виглядае таким чином. У 1237— 1240 рр. монголо-татари здiйснили завоювання Русi. Апогеем цього стало взяття ними Киева в 1240 р.

При цьому, як правило, не звертаеться увага, що далеко не всi землi Русi були завойованi. Пiд владою ординцiв опинилися пiвнiчно-схiднi землi, де пiзнiше сформувалася Московiя, а також Чернiгiвщина й Киiвщина. Незавойованим лишилися Новгород, Псков, землi Смоленського, Полоцького й Турово-Пiнського князiвств, якi з часом стали важливою частиною Великого князiвства Литовського. У межах останнього формувався бiлоруський етнос. Попри наiзди монголо-татар на землi Волинi й Галичини, тi вистояли й фактично зберiгали свою самостiйнiсть, хоча iм i довелося пiдтримувати певнi стосунки з монголо-татарами. Зрештою, Волинь i Галичина «перебрали» на себе етнополiтичний термiн «Русь». Тому деякi правителi Волинi й Галичини iменували себе руськими королями.

Але повернемося до концепту «монголо-татарського iга». Останне представляеться як велика трагедiя для руського чи то давньоруського народу. Воно затримало подальший економiчний, суспiльно-полiтичний i культурний розвиток руських земель. Однак Русь, ставши на шляху монголо-татар, врятувала землi Європи вiд диких ординцiв.

Насправдi Монгольську iмперiю Чiнгiзiдiв, вiд якоi у 1266 р. вiдокремилася ii захiдна частина (Улус Джучi), що з часом почала iменуватися Золотою Ордою[149 - Термiн «Золота Орда» доволi пiзнього походження i не е самоназвою держави. Вперше вiн з’являеться в московських писемних пам’ятках, коли вже Золотоi Орди не iснувало, зокрема в iсторико-публiцистичному творi «Казанська iсторiя», в якiй обгрунтовувалося завоювання Московiею Казанського ханства. Вважаеться, що ця пам’ятка була написана в 1564—1566 рр. (iнша версiя щодо датування – 1626—1640 рр.). У рiзних пам’ятках часiв Золотоi Орди для означення цiеi держави вживалися iншi назви. Найчастiше – Улус з рiзними додатками, наприклад iменами ханiв. Навiть вживалася назва Дешт-i Кипчак, яка ранiше використовувалася для означення Половецькоi землi. У ХІХ ст. термiн «Золота Орда» закрiпився в росiйськiй iсторiографii й став «загальноприйнятим». Його використовували для означення Улусу Джучi зi столицею в Сараi (пiзнiше – Новому Сараi). Розумiючи умовнiсть цiеi назви, ми вирiшили ii використовувати, аби уникнути термiнологiчних непорозумiнь.], називати «дикою» не випадае. Адже ця держава охоплювала величезну територiю – вiд Далекого Сходу до Схiдноi Європи. Це було найбiльше за територiею й населенням державне утворення тогочасного свiту. Щоб забезпечувати управлiння ним, потрiбнi були вiдповiднi соцiально-полiтичнi й комунiкацiйнi технологii. Через цю iмперiю проходив Великий шовковий шлях, який пов’язував Китай з Європою i вiдiгравав важливу роль в економiцi багатьох тогочасних краiн. Власне, правителi iмперii й забезпечували нормальне функцiонування вказаного шляху, маючи вiд цього велику вигоду. Загалом Монгольська iмперiя сформувалася на цьому шляху, як i Русь – на шляху «iз варяг у греки». Монголи (насправдi це була сукупнiсть рiзних етносiв, серед яких переважали етноси тюркськi) перейняли чимало досягнень розвинутоi китайськоi культури. Це стосуеться не лише певних технологiй, зокрема вiйськових, а й технологiй торгово-комунiкацiйних.

У Китаi у VIII—ІХ ст. вперше (!) в свiтi почали використовувати паперовi грошi (спочатку як приватнi грошовi знаки, а потiм як державнi). У ХІІІ ст. у Монгольськiй iмперii, поряд з карбованими монетами, використовувалися паперовi й… шкiрянi грошi[150 - Степанченко О. Паперовi грошi Золотоi Орди // http://islam.in.ua/ua/istoriya/paperovi-groshi-zolotoyiordy.]. Останнi, певно, були винаходом самих монголiв. Все це свiдчить про розвинутi в iмперii торгово-економiчних зв’язки. У Європi вперше паперовi грошi (банкноти) почали використовувати лише в XVII ст.[151 - Крот В. Банкноти, банкiвськi бiлети // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2003. —Т. 1. – С. 178.]. Ось i виникае питання, хто в ХІІІ ст. був «бiльш цивiлiзований» – Європа чи Монгольська iмперiя?



Щодо Куликiвськоi битви iснуе низка питань. Зрештою, ii варто розглядати в контекстi мiжусобноi боротьби, яка велася в Золотiй Ордi. Адже Московiя не була самостiйним державним утворенням, а входила в полiтичну систему цiеi держави.


Далi концепт «монголо-татарського iга» (принаймнi в його росiйськiй i почасти украiнськiй iнтерпретацii) передбачае, що, мовляв, Московське князiвство (потiм – царство) змогло пiднятися й стати на прю iз Золотою Ордою. Одним iз переломних моментiв цiеi боротьби стала Куликiвська битва 1380 р. А завершилася ця боротьба в 1480 р. т. зв. стоянням на рiчцi Угрi.

Росiйськi iсторики, як правило, акцентують увагу на тому, що в 1480 р. «монголо-татарське iго» скiнчилося й Московiя стала незалежною. Однак говорити про повну незалежнiсть Московii (принаймнi формальну) до кiнця XVII ст. проблематично.






Лев Гумiльов, 1934 р.



Правда, не всi дослiдники подiляють концепт «монголо-татарського iга». Серед таких – згадуваний Лев Гумiльов. Вiн вважав, що «похiд Батия по масштабах здiйснених руйнувань можна порiвняти з мiжусобною вiйною, яка була незвичною для того неспокiйного часу»[152 - Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 351.]. На його думку, причиною розгрому ординцями Володимира, Чернiгова, Киева та iнших мiст була не феодальна роздробленiсть, а «тупiсть правителiв i iхнiх радникiв-бояр»[153 - Там само. – С. 344.]. Такi твердження видаються занадто категоричними. І суперечать лiтописному матерiалу. Ось як, наприклад, у Галицько-Волинському лiтописi розповiдаеться про руйнування Киева:

«…прийшов Батий до Киева з [великою силою] многим-множеством сили своеi, i окружив город. І обступила [Киiв] сила татарська, i був город в облозi великiй. І пробував Батий коло города, а воi його облягали город. І не було чути [нiчого] од звукiв скрипiння телiг його, ревiння безлiчi верблюдiв його, i од звукiв iржання стад коней його, i сповнена була земля Руськая ворогами…

І поставив Батий пороки пiд город коло ворiт Лядських, – бо тут пiдступили були дебрi, – i пороки безперестану били день i нiч. Вибили вони стiни, i вийшли городяни на розбитi стiни, i було тут видiти, як ламалися списи i розколювалися щити, [а] стрiли затьмарили свiт переможеним, i Дмитро поранений був. Вийшли татари на стiни i сидiли [там] того дня й ночi, а городяни зробили ще друге укрiплення навколо [церкви] Святоi Богородицi [Десятинноi].

А назавтра прийшли [татари] на них, i була битва межи ними велика. Люди тим часом вибiгли i на церкву, i на склепiння церковне з пожитками своiми, [i] од тягаря повалилися з ними стiни церковнi, i так укрiплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужнiсть його»[154 - Лiтопис руський. – С. 395—397.].

На сторiнках лiтопису е й iншi свiдчення про руйнування ординцями руських мiст. Ця iнформацiя узгоджуеться зi свiдченнями захiдних авторiв, якi побували в Золотiй Ордi, Плано Карпiнi (1182?—1252) та Гiльйома де Рубрука (1120?—1293)[155 - Джованни дель Плано Карпини. История монголов. Гильом де Рубрук. Путешествие в восточные страны. Книга Марко Поло. – М., 1997.].

Звiсно, можна говорити про перебiльшення жахiть ординськоi навали в зазначених писемних матерiалах. Однак, вважали деякi авторитетнi iсторики, цi описи так чи iнакше пiдтверджуються археологiчним матерiалом. Зокрема, такоi думки дотримувався Борис Рибаков, який критикував Гумiльова. Вiн, спираючись на археологiчний матерiал, вказував, що в результатi Батиевоi навали були зруйнованi десятки мiських центрiв. Походи ординцiв виявилися для Русi катастрофою. Навала знищила вiйськовi резерви тих князiвств, якi здавна накопичували сили для боротьби зi Степом[156 - Рыбаков Б. О преодолении самообмана // Вопросы истории. – 1974. – № 3. – С. 153—159.].

Насправдi аргументи противникiв Гумiльова не виглядають бездоганно. Чого, наприклад, вартують заяви про те, що Батиевi ординцi знищили вiйськовий потенцiал тих князiвств, якi боролися зi Степом. Адже першi iхнi удари були спрямованi проти князiвств пiвнiчного сходу Русi, для яких боротьба зi Степом не була на першому мiсцi. Лише пiзнiше Батиевi вiйська спрямувати удари на пiвдень.

Зрештою, цей пiвдень на той час уже став «окраiною» Русi. Киiв утратив свое столичне значення. Вiн належав князю Данилу Романовичу, який посадив тут свого воеводу. Сам же цей правитель перебував на Волинi, заснувавши тут свою нову резиденцiю – мiсто Холм. Лiтописець говорить, що Батиевi орди взяли багато мiст на теренах Волинi й Галичини, у т. ч. Володимир та Галич. І все ж деякi мiста взяти не вдалося, зокрема Крем’янець i Данилiв[157 - Лiтопис руський. – С. 397—398.]. Тут треба вказати, що Руссю, головною ii частиною, у той час почали вважатися терени Волинi й Галичини[158 - Плохiй С. Походження слов’янських нацiй. Домодернi iдентичностi в Украiнi, Росii та Бiлорусi. – К., 2015. – С. 73.]. А князi, що тут правили, iменували себе руськими князями, а пiзнiше – королями[159 - Про це бiльш детальнiше див.: Кралюк П. Питання, що потребуе ясностi // Корона, або Спадщина Королiвства Руського. – С. 26—37.]. Тобто випливае, що Батий (1209?—1256) не зумiв оволодiти «всiею Руссю».

Щодо археологiчного матерiалу, який нiби пiдтверджуе справедливiсть думки про великi руйнування ординцями руських мiст, то тут теж не все однозначно. Принаймнi знайдено чимало поселень, якi були зруйнованi пiд час Батиевоi навали, де не знайдено кiстякiв людей та цiнних речей[160 - Довженок В. Среднее Поднепровье после татаро-монгольского нашествия // Древняя Русь и славяне. – М., 1978. – С. 76—82.]. Ймовiрно, населення цих мiст завчасно втiкало, ховаючись у незнаних для ординцiв мiсцях. Отже, чимала частина людського потенцiалу була збережена. Росiйський iсторик Михайло Погодiн (1800—1875) висунув навiть теорiю, що в Киевi до Батиевого погрому жили росiяни, точнiше великороси, а пiсля цiеi трагiчноi подii вони подалися на терени нинiшньоi Великоросii[161 - Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. – М., 1856. – Т. VII. – С. 420.]. Ця теорiя знайшла значне поширення в росiйськiй лiтературi. Щоправда, вона виглядае дещо дивно. Адже не зрозумiло, чому населення, зазнавши ординських наiздiв, переселялося на терени, якi ранiше були пiдкоренi воiнами Батия i якi фактично опинилися пiд iхнiм жорстким контролем.






Хан Батий

(китайська гравюра)



Попри питання про наслiдки Батиевих завоювань Русi, концепт «монголо-татарського iга» викликае й iншi питання. Зокрема, дивно виглядае термiн «монголо-татарське» чи «татаро-монгольське» iго. Взагалi монгольськi етноси й тюркськi, тобто татари, i мовно, i культурно рiзняться мiж собою. Якщо говорити про вiйська Батия, якi здiйснювали завоювання Русi, то, судячи з усього, вони переважно складалися з тюркiв. Монгольською могла бути хiба що верхiвка. Адже вважалося, що Батий належав до нащадкiв Чiнгiзхана (1155 чи 1162—1227), який нiби мав монгольське походження. Руськi лiтописи називають завойовникiв Батия та його наступникiв переважно татарами. У Золотiй Ордi, котру створив Батий, державною мовою, як уже говорилося, була тюркська мова куманiв-половцiв. Тому ми свiдомо вiдмовляемося вiд термiнiв «монголо-татари» чи «татаро-монголи», а вживатимемо термiн «татари». Це буде коректнiше.

Якi були реальнi наслiдки татарськоi навали на землi Русi, здiйсненоi Батием? Чи була це велика катастрофа, як часто твердять у росiйськiй i украiнськiй лiтературах? Чи це була «незначна подiя», що мало чим рiзнилася вiд князiвських усобиць, як вважають Лев Гумiльов i його послiдовники? Схоже, це двi крайнощi, мiж якими варто шукати «золоту середину».

Звiсно, татари Батия завдали сильного удару Русi, який аж нiяк не йде у порiвняння з князiвськими усобицями. Але його не варто трактувати i як «знищення Русi». Взяття татарами Киева не стало кiнцем Руськоi держави. Їi «полiтичне ядро», котре ще до того часу перемiстилося на Захiд, загалом зберiглося. Князь Данило Романович, що почав iменуватися королем руським, попри татарськi руйнування, зберiгав владу на «своiй» територii. До того ж, як уже зазначалося, деякi руськi землi оминула татарська навала.






Князь Данило Романович



Завоювання Батия суттево переформатувало полiтичну структуру Русi. До того часу Русь i Степ, який перебував пiд контролем половцiв, знаходилися в паритетних й союзницьких вiдносинах. Навiть, як уже говорилося, можна було вести мову про полiцентричну державу-конфедерацiю, яка складалася з двох частин – руськоi та половецькоi. Адже половецькi хани не лише родичалися з руськими князями, вони також брали участь в численних усобицях, якi велися на Русi.

Пiсля татарськоi навали вiдбулися кардинальнi змiни. Полiцентрична держава Русi й Дешт-i Кипчак перестала iснувати, паритет Степу й Русi був порушений. Степ опинився пiд контролем татар (до iхнього складу влилася й значна частина половцiв), якi захотiли встановити свое домiнування на Русi. Звiсно, дii татар вiдзначалися жорстокiстю, часто вони безжалiсно руйнували руськi мiста. Але ця безжалiснiсть, за великим рахунком, мала на метi паралiзувати волю русiв до вiдсiчi завойовникам, а не iхне винищення. Тi руськi мiста, якi здавалися на милiсть переможцiв, як правило, не зазнавали руйнувань. Були регiони, якi, в силу полiтичних обставин, добровiльно пiддалися татарам. Зокрема, це стосуеться Болохiвськоi землi, котра знаходилася на пограниччi пiвденно-схiдноi Волинi й пiвночi Подiлля. Болохiвцiв навiть iменували «татарськими людьми»[162 - Дашкевич Н. Болоховская земля и её значение в русской истории. – К., 1976. – С. 54.]. Вони сплачували татарам данину. І такий стан загалом задовольняв двi сторони.



«Справжньою Руссю» в серединi ХІІІ ст. були землi Волинi й Галичини, якi в непростiй боротьбi пробували вiдстояти свою незалежнiсть вiд татар. Правда, мiсцевим правителям доводилося йти на компромiси, iздити на поклон до татарських ханiв, як це, наприклад, зробив князь Данило Романович (1201? —1264), виконувати вказiвки ординських повелителiв. І все ж правителi Русi, власне Волинi й Галичини, були не пiдданими, а «молодшими союзниками» татарських ханiв, зберiгаючи вiдносну самостiйнiсть.


«Рiвень пiдпорядкування» руських земель Золотiй Ордi був рiзним. Пiвнiчно-схiдна Русь, завдячуючи протатарськiй полiтицi князя Олександра Ярославовича (т. зв. Невського) (1221—1263), опинилася пiд контролем Золотоi Орди[163 - Плахонiн А. Олександр Невський // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2010. – Т. 7. – С. 572.]. Правителi цiеi частини Русi отримували ярлики, тобто дозволи, на княжiння. Таким чином, пiвнiчно-схiдна Русь, «корiнна Росiя», стала регiоном державного органiзму Золотоi Орди. Правителi цього регiону, звiсно, при пiдтримцi золотоординських ханiв, претендували на iншi руськi землi, зокрема на Киiв i Киiвську землю. Звiдси панрусизм «ярликових правителiв» пiвнiчно-схiдноi Русi. Власне, цi терени у тi часи Руссю не називалися. Їх часто iменували Залiссям. Термiн «Русь» тут починае утверджуватися в XV ст. А панрусистськi тенденцii з часом почали про себе давати знати в московських князiв.

У Галицько-Волинському лiтописi чимало говориться про стосунки руських князiв, передусiм Данила Романовича, з татарами, iхню боротьбу й компромiси. Звiсно, не варто беззастережно довiряти цим лiтописним оповiдям, якi мали на метi звеличення князя й короля Данила[164 - Про це див.: Синюк С. Тисячолiття волинськоi книжностi. – Тернопiль, 2016. – С. 35—50.]. Але iнших джерел ми не маемо.

Загалом складаеться приблизно така картина. Пiсля того, як вiйська Батия взяли Киiв, вони подалися на Угорщину. Це нiби було зроблено за порадою киiвського воеводи Дмитра, який обороняв Киiв i якому за хоробрiсть Батий дарував життя. Дмитро, так говорить лiтопис, дав таку пораду татарам, аби вiдвернути розграбування руськоi землi[165 - Лiтопис руський. – С. 398.]. Чи справдi так було – точно сказати не можемо. Можливо, й справдi Дмитро, керуючись патрiотичними мiркуваннями, нарадив таке. Однак Батий, здiйснюючи похiд на Угорщину, певно, керувався своiми мiркуваннями.

Цiкаво, що до Угорщини подався князь Данило, де зустрiвся з королем Белою IV (1206—1270) та братом його Коломаном. Вiн навiть хотiв з ними породичатися[166 - Там само.]. Туди ж в Угорщину подався й половецький хан Котян (?—1241), що вiв боротьбу з татарами[167 - Головко О. Половецький хан Котян Сутоевич у полiтичному життi Центрально-Схiдноi Європи першоi половини ХІІІ ст. // ХІ сходознавчi читання А. Кримського. – К., 2007. – С. 80—83.]. Складаеться враження, що саме Угорщина стала головним осередком протидii татарам. Однак Батий розгромив Угорщину, дiйшовши до Дунаю. Князь Данило змушений був шукати допомоги в Польщi[168 - Лiтопис руський. – С. 398.]. Таким чином, величезнi терени Схiдноi Європи не мали змоги протидiяти татарам.

У 40-тi роки ХІІІ ст. Данило Романович постае як противник татар. Галицько-Волинський лiтопис говорить, що цей князь здiйснив похiд на Болохiвську землю, взяв там низку городiв (мiст-фортець) – Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядькiв. Цей похiд, ймовiрно, мав кiлька причин. Данило прагнув вiдновити контроль над Болохiвщиною, котра колись належала руським князям. Також вiн хотiв убезпечити себе вiд наiздiв болохiвських князiв на своi землi, зокрема на Бакоту. Але була це й вiйна проти васала татар. І саме як антитатарську акцiю представляе лiтописець похiд Данила на Болохiвську землю. Вiн це здiйснив, «бо зоставили iх [болохiвських князiв] татари, щоб вони iм орали [та сiяли] пшеницю i просо. Данило ж на них тим бiльшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподiвання мали»[169 - Там само. – С. 399.].

Незалежнiсть вiд татар Данило зберiгав, судячи з лiтопису, пiсля падiння Киева, до 1250 р. Саме пiд цим роком у лiтописi iнформацiя:

«Тим часом [хан] Могучiй прислав посла свого до Данила й Василька, коли вони обидва були в [городi] Дороговську: «Дай Галич!» [І Данило] був у печалi майже 10 рокiв подаеться така великiй, тому що не укрiпив вiн був землi своеi городами. І, порадившися з братом своiм, поiхав вiн до Батия, кажучи: «Не дам я пiвотчини своеi, а iду до Батия сам».

Вибрався ж вiн на празник Святого Дмитрiя [Солунського], помолившись Богу. І прибув вiн до Киева, – Киiв держав [тодi] Ярослав [Всеволодович] через боярина свого Єйковича Дмитра, – i, прийшовши у храм архiстратига Михаiла, тобто Видобич, скликав чорноризцiв i [весь] монаший чин. І коли вiн сказав iгумену i всiй братii, щоб вони вчинили молитву за нього, то вони вчинили, щоб вiн од Бога милiсть дiстав. І було [сповнено] так, i, упавши [в поклонi] перед архiстратигом Михаiлом, вирушив вiн iз монастиря у човнi, бачачи бiду страшну i грiзну, i прибув до Переяславля.

І зустрiли його татари, i звiдти поiхав вiн до [хана] Куремси i побачив, що нема в них добра. Вiдтiля ж став вiн iще дужче скорбiти душею, бачачи, що володiе ними диявол. [Вiн бачив] нечестивi iх чаклунськi суеслiв’я i Чiнгiзхановi наслання, нечестивi його, [Куремси], кровопиття, многi його волхвування. Цесарiв, i князiв, i вельмож, що приходять [до них], вони водили навколо куща, [заставляли] поклонятися iм, сонцю, i мiсяцю, i землi, i дияволу, i померлим, [що тепер] у пеклi, отцям iх, i дiдам, i матерям. О нечестива облудо iх! І, се чуючи, вельми вiн став скорбiти.

Звiдти ж прибув вiн до Батия на Волгу. [І] коли вiн збирався поклонитися [хановi], то прийшов чоловiк Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [i] вiн сказав: «Брат твiй Ярослав кланявся кущу, i тобi кланятися». І одказав йому [Данило]: «Диявол говорить iз уст ваших. Бог запре уста твоi, i не буде почуто слово твое». І в той час вiн покликаний був Батием: iзбавив його Бог i од лихого iх бiснування, i од чаклування.

І поклонився вiн за обичаем iх, i ввiйшов у вежу його. Вiн, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти еси давно не прийшов? Але якщо нинi ти прийшов еси, – то й се добре. Чи п’еш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумиз?» І вiн сказав: «Досi я не пив. А нинi ти велиш – я п’ю». Вiн тодi сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І вiн, [Данило], випивши, поклонився за обичаем iх, [i], промовивши своi слова [подяки], сказав: «Я iду поклонитися великiй княгинi Баракчиновiй». [Батий] сказав: «Іди». Пiшовши, вiн поклонився iй за обичаем. І прислав [Батий] вина дзбан, i сказав: «Не звикли ви пити молока, пий вино!»

О, лихiша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володiв iз братом своiм Руською землею, Киевом, i Володимиром, i Галичем, i iншими краями, нинi сидить на колiнах i холопом себе називае! А вони данини хотять, i погрози iдуть, [i] вiн життя не надiеться! О, лиха ти, честь татарськая!..

Пробув же князь у них днiв двадцять i п’ять, [а тодi] одпущений був [iз тими], що були з ним, i поручена була земля його йому. І прийшов вiн у землю свою, i зустрiв його брат [Василько] i сини його. І був плач через обиду його, але ж бiльша була радiсть, що вiн е здоров»[170 - Лiтопис руський. – С. 414—416.].

Насправдi описанi подii вiдносяться до 1245 р., тобто Данило поiхав на поклон до татар через п’ять рокiв пiсля падiння Киева.

Незважаючи на iнформативнiсть цього тексту, вiн е вiдверто тенденцiйним i антитатарським. Батий i татари постають як нечестивцi. Вони язичники, iхнi звичаi, вiрування неприйнятнi для русiв. «О, лиха ти, честь татарськая!..» – цi слова е лейтмотивом антитатарськоi риторики.

Князь Данило змушений був пiти на угоду з Батием, тому поiхав до нього на Волгу. Вiн нiби не здiйснив татарських язичницьких обрядiв. Це подаеться як свiдчення вiри князя. Данило лише погодився випити кумису. Але цього виявилося достатньо, щоб Батий визнав його своiм, «татарином». І надав йому право княжити в своiй землi, конкретно – на Галичинi. Тобто Данило нiби стае васалом Батия.

Але дослiдники чомусь не звертають увагу на такий факт. На теренах тогочасноi «справжньоi Русi» правив дуумвiрат Романовичiв – Данила й Василька (1201/3—1269). Історики традицiйно вважають, що старшим серед них був Данило. Хоча тут е сумнiви. Чому цей нiбито старший брат сидiв не в стольному градi Романовичiв – Володимирi, а намагався всiстися в Галичi, де так i не змiг утвердитися? Зрештою, Данило зробив собi столицю на Волинi, в Холмi, хоча й вважався князем галицьким. Хан Могучiй, васал Батия, вимагае, щоб Данило вiддав Галич, тобто Галицьке князiвство. Про Володимирське, де княжив Василько, мова не йшла. Тут позицii князя були досить сильними – на вiдмiну вiд Галичини, де бояри постiйно створювали проблеми князевi Данилу. В силу цього, Галичина була «слабкою ланкою» «справжньоi Русi» – на вiдмiну вiд Володимирii-Волинi. Тому хан Могучiй i натиснув на Данила, вимагаючи вiддати Галич. Через те в Золоту Орду iде лише Данило, щоб домовитися з Батием. Васильковi, за великим рахунком, потреби iхати немае. Вiн i так самостiйний князь на своiй землi. А його городи можуть вистояти перед татарською навалою. Тобто принаймнi волинська частина «справжньоi Русi» не була пiдкорена татарами.






Сучасний вигляд мiста Холма



Князь Данило не лише протистояв татарам. Вiн чимало перейняв вiд них, зокрема в сферi вiйськовоi технiки. Описуючи його прибуття до угорського короля Бели, лiтописець зазначав: «Нiмцi тим часом дивувалися оружжю татарському: бо конi були в личинах i в попонах шкiряних, а люди – в латах, i велике було сяйво полкiв його од оружжя, що виблискувало. Сам же [Данило] iхав обiч короля, за звичаем руським, а кiнь пiд ним був диву подобен i сiдло позолочене, i стрiли i шабля золотом [були] оздобленi та iншими прикрасами, що аж дивно, а жупан iз золототканого едвабу грецького i широким золотим мереживом обшитий, i чоботи зеленi козловi, обшитi золотом»[171 - Лiтопис руський. – С. 408—409.]. У одязi й зброi Данила нiби поедналися Схiд i Захiд. Причому, схоже, тут бiльше було схiдного. Принаймнi озброення нагадувало татарське – «конi були в личинах i в попонах шкiряних, а люди – в латах», при ньому була шабля (не меч!). І це озброення вважалося кращим «нiмецького», тобто захiдноевропейського. У одязi князя було чимало «схiдного блиску». Одяг був цей багатим, показним. Тобто перед нами, радше, постае не стiльки «захiдний», скiльки «схiдний» правитель. Правда, на той час протиставлення Заходу й Сходу мало дещо iнший характер – не такий, як зараз. При цьому Схiд часто давав фору Заходу, зокрема в планi технiчному, культурному. Тому в озброеннi й одязi Данило вiддае перевагу Сходу.



Не лише в одязi та зброi Данило поеднував Схiд i Захiд. Вiн також проводив «багатовекторну полiтику». В принципi, його можна зрозумiти. З одного боку, на нього тиснули татари. І вистояти перед цим натиском було складно. З iншого боку, на нього тиснув католицький Захiд. Вiдповiдно, доводилося маневрувати.


Римський папа запропонував Данилу королiвську корону. Пiд 1255 р. (насправдi ця подiя вiдбулася в 1253 р.) у Галицько-Волинському лiтописi зазначено наступне:

«У той же час прислав папа послiв достойних, що принесли [Даниловi] вiнець, i скiпетр, i корону, якi означають королiвський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вiнець королiвства». Вiн бо перед цим прислав [був] до нього бiскупа веронського i каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вiнець королiвства». Але вiн, [Данило], у той час не прийняв був [вiнця], сказавши: «Рать татарська не перестае. Зле вони живуть iз нами. | То як можу я прийняти вiнець без пiдмоги твоеi?»

Тим часом Опiзо, [посол папський], прийшов, несучи вiнець [i] обiцяючи: «Ти матимеш помiч од папи». Але вiн, [Данило], все одно не хотiв, та умовила його мати його [Анна], i [князi лядськi] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], i бояри лядськi, кажучи: «Прийняв би ти вiнець, а ми [готовi] есмо на пiдмогу проти поганих»[172 - Там само. – С. 412—413.].

Далi говориться, що Данило прийняв королiвську корону. І сталося це в Дорогичинi, коли вiн пiшов вiйною проти ятвягiв – литовського племенi. Текст про коронацiю Данила стверджуе, що це робилося задля боротьби з татарами. Князь мав надiю, що католицький Захiд допоможе йому в цiй справi. Прийнявши королiвську корону, Данило входив у полiтично-культурний простiр католицькоi Європи. І тим самим вiдступався вiд союзу з татарами.

Насправдi коронацiя Данила мала й iншi геополiтичнi аспекти, про якi теж розповiдаеться у лiтописi. На його землi почали зазiхати тевтонськi лицарi-хрестоносцi. А суперник Данила, литовський князь Мiндовг, установив зв’язки з Римом i прийняв королiвську корону. Тому Данилу, аби себе убезпечити, треба було йти на союз iз католицьким Заходом[173 - Про це бiльш детальнiше див.: День. – 2011. – 22 листоп.].

Далi в лiтописi маемо повiдомлення про вiйни Данила й Василька проти татар, зокрема проти хана Куремси. Останнiй намагався взяти Кременець, однак це йому не вдалося[174 - Лiтопис руський. – С. 413.]. Не взяв вiн i Луцька[175 - Там само. – С. 418.]. Натомiсть Данило i його син Лев здiйснили наiзди на «людей татарських», що жили в Болохiвськiй землi i в районi Побужжя. Даниловi вiйська взяли фортецю Межибоже (нинiшнiй Меджибiж)[176 - Там само. – С. 416.].

Аналiзуючи Галицько-Волинський лiтопис, бачимо, що татарська небезпека, безперечно, становила проблему i для Данила, i для Василька. Але це була далеко не едина проблема для цих правителiв Русi. Вони, судячи з лiтопису, не менше уваги придiляли боротьбi з ятвягами. Доводилося також залагоджувати стосунки iз захiдними сусiдами (угорцями й поляками), деякими руськими князями. Данило навiть вступив у вiйну за австрiйську спадщину, намагаючись посадити на австрiйському герцогському престолi свого сина Романа[177 - Боротьба за австрiйську спадщину досить добре описана в Галицько-Волинському лiтописi. Див.: Лiтопис руський. – С. 416.]. Тобто «полiтична палiтра» королiвства Руського в той час була рiзнобарвною i аж нiяк не зводилася до боротьби правителiв цiеi держави з татарськими ординцями.






Наполеон Орда «Замкова гора в Кременцi»



Правда, пiд 1261 р. (хоча вважаеться нiби цi подii вiдбулися в 1259 р.) у лiтописi е запис, який говорить, що Романовичi змушенi були прийняти деякi важкi вимоги татар. Зокрема, там сказано:

«…настала тиша по всiй землi, то в тi днi весiлля було у Василька-князя у Володимирi-городi. Став вiн оддавати дочку свою Ольгу за Андрiя-князя Всеволодовича до Чернiгова, i був тодi [тут] брат Василькiв Данило-князь з обома синами своiми, зi Львом i з Шварном, i iнших князiв багато, i бояр багато.

І коли була ж веселiсть немала у Володимирi-городi, то прийшла тодi вiсть Даниловi-князю i Васильковi, що Бурондай iде, окаянний, проклятий, i опечалилися цим обидва брати вельми. Вiн бо прислав був [посла], так кажучи: «Якщо ви есте моi спiльники – зустрiньте мене. А хто не зустрiне мене – той ворог менi».

Отож, Василько-князь поiхав назустрiч Бурондаевi зi Львом, синiвцем своiм. А Данило-князь не поiхав iз братом – вiн бо послав був замiсть себе владику свого холмського Іоанна.

І поiхав Василько-князь зi Львом i з владикою назустрiч Бурондаевi, узявши дари многi i пиття, i зустрiв його коло [города] Шумська. І прийшов Василько зi Львом i з владикою перед нього з дарами, а вiн великий гнiв положив на Василька-князя i на Льва, а владика стояв у страху великому. А потiм сказав Бурондай Васильковi: «Якщо ви есте моi спiльники – розмечiте ж городи своi всi».

[І] Лев розкидав [городи] Данилiв i Стiжок, а, звiдти пославши [воiв], розметав. Василько ж, пославши [воiв], Крем’янець розметав i Луцьк.

Тим часом Василько-князь послав iз Шумська владику Іоанна вперед до брата свого Данила. І владика, приiхавши до Данила-князя, почав йому розповiдати про те, що сталося, i про Бурондаiв гнiв сказав йому. Данило тодi, убоявшися, втiк у Ляхи, а з Ляхiв побiг в Угри.

І тодi рушив Бурондай до [города] Володимира, а Василько-князь – iз ним. Але не дiйшов вiн до города, а став на [селi] Житанi на нiч. Бурондай же став мовити про Володимир: «Васильку! Розмечи город!» І князь Василько почав думати в собi про город, тому що не можна було розкидати його скоро через [його] величину. [І] повелiв вiн запалити його, i так за нiч вiн згорiв увесь.

А назавтра приiхав Бурондай у Володимир i побачив своiми очима, що город згорiв увесь. І став вiн обiдати у Василька на дворi i пити. Пообiдавши ж i пивши, лiг вiн на нiч у [городку] П’ятиднях.

А назавтра прислав вiн татарина, на iм’я Баймура, i Баймур, приiхавши до князя, сказав: «Васильку! Прислав мене Бурондай i велiв менi город розкопати». Сказав тодi йому Василько: «Роби, що звелено тобi». І став вiн розкопувати город на знак побiди»[178 - Лiтопис руський. – С. 421—422.].

Якщо лiтопис адекватно вiдображае ситуацiю, то подii розвивалися приблизно таким чином. Данилу й Васильку вдалося вiдбити наiзди татар, якi знаходилися пiд орудою хана Куремси (ймовiрно, одного з молодших Чiнгiзiдiв). Останнiй дiяв переважно на теренах нинiшнiх украiнських земель[179 - Плахонiн А. Куремса // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2009. – Т. 5. – С. 519.]. Вiйськове щастя не особливо посмiхалося Куремсi. Тому на теренах Руського королiвства й настала тиша. Можливо, через те Куремсу замiнили на Бурондая (?—1262), якого призначили Львiв правителем (темником) захоплених татарами теренiв нинiшньоi Центральноi Украiни[180 - Головко О. Бурундай, Бурондай // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 1. – С. 413.]. Бурондай був кращим полководцем i зумiв пiд своiм керiвництвом зорганiзувати значнi сили.

Романовичi не ризикнули протистояти новому темнику. На переговори поiхав Василько разом iз сином Данила, Левом. Сам же Данило, злякавшись Бурондаевого гнiву, втiкае спочатку до ляхiв (полякiв), а потiм до угорцiв. Це при бажаннi можна сприймати як вияв слабкодухостi й боязнi. Хоча тут можлива й iнша iнтерпретацiя. Данило поiхав до захiдних сусiдiв шукати вiйськовоi допомоги, аби протистояти татарам. Та все ж лiтопис, радше, трактуе це як вияв боязнi.

Василько вирiшуе йти на компромiс. Веде перемовини з Бурондаем, задобрюе його. Татарський темник ладний трактувати Василька i його племiнника Лева як спiльникiв, тобто союзникiв, а не як васалiв. Проте вимагае, щоб вони знищили укрiплення низки мiст-фортець. Це якраз тi фортецi, якi чинили опiр Куремсi – Кременець i Луцьк, а також тi, що були побудованi недавно й могли чинити опiр татарам – Данилiв, Стiжок, Львiв. Першi двi фортецi з’явилися неподалiк Кременця, у важкодоступних Кременецьких горах. Взяти iх татарам було проблемно. Те саме стосуеться Львова, котрий побудували на високiй горi (нинiшнiй Високий Замок). Василько пiшов на те, щоб зруйнувати навiть укрiплення своеi столицi – Володимира. Безперечно, такi дii робили Руське королiвство слабким перед татарами. Його опорнi пункти виявилися для ординцiв «вiдкритими». Проте така дипломатiя вiдвернула татарськi наiзди.

Можливо, справдi варто було пiти на такi кроки, аби врятувати державу вiд черговоi хвилi руйнувань. Тим паче, що укрiплення з часом можна було вiдновити. Зрештою, не всi фортецi були зруйнованi. Залишився неушкоджений Холм, що фактично став столицею короля Данила. Про те, що татарам не вдалося взяти це мiсто, розповiдаеться в лiтописi:

«…рушив Бурондай до Холма, i Василько-князь [пiшов] iз ним, i з боярами своiми, i слугами своiми. Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, i не добились воi його нiчого, бо були в ньому, [Холмi], бояри i люди доблеснi, а город сильно укрiплений, [з] пороками i самострiлами.

Бурондай тодi, роздивившись укрiплення города, [побачив], що не можна взяти його, i тому став вiн мовити Васильковi-князю: «Васильку! Се город брата твойого, iдь скажи городянам, щоб вони здалися». І послав вiн iз Васильком трьох татаринiв, на iм’я Куйчiя, Ашика, Болюя, i Хому, тлумача, який розумiв руську мову, [аби знати], що мовитиме Василько, приiхавши пiд город.

Василько ж, iдучи пiд город, узяв собi в руку камiння [i], прийшовши пiд город, став мовити городянам, а татари, посланi з ним, – слухати: «Костянтине-холопе, i ти, другий холопе, Луко Іванковичу! Се город брата мойого i мiй, – здайтеся!» Сказавши, та й кине камiнь додолу, даючи iм знак хитрiстю, щоб вони билися, а не здавалися. Так цi слова мовивши i тричi кидаючи каменем додолу, сей же великий князь Василько нiби Богом посланий був на помiч городянам: вiн подав iм хитрiстю знак. І [посадник] Костянтин [Положишило], стоячи на заборолах городських стiн, збагнув умом знак, поданий йому Васильком, i сказав князю Васильковi: «Поiдь звiдси, а то буде тобi каменем в лоб. Ти вже не брат еси брату своему, а ворог есь йому».

І татари, посланi з князем пiд город, чувши [це], поiхали до Бурондая i повiдали рiч Василькову, як вiн мовив городянам i що тодi городяни сказали Васильковi.

І пiсля цього пiшов Бурондай уборзi до Люблiна, а од Люблiна пiшов до [города] Завихвоста. І прийшли вони до рiки до Вiсли, i знайшли тут собi брiд у Вiслi, i пiшли на ту сторону рiки, i стали пустошити землю Лядську»[181 - Лiтопис руський. – С. 422.].

Як бачимо, Василько, перехитривши татар, зберiг вiд нищення Холм i спрямував ординцiв з руськоi землi в Польщу, яку тi розорили. До речi, в цьому текстi Василько названий великим князем. Якщо це не помилка лiтописця, то його, а не Данила варто вважати головним князем у Руськiй державi.

Татари взяли мiсто Судомир (Сандомир), перебивши всiх мiсцевих жителiв. А пiсля цього вернулися, як зазначае лiтопис, «у своi вежi»[182 - Там само. – С. 423.]. Останнi, судячи з усього, знаходилися в степах нинiшньоi Украiни.

Із цього уривку можна зробити два висновки. По-перше, Руське королiвство виявилося не таке «безоружне», як цього хотiв Бурондай. Принаймнi одну зi столиць держави, Холм, татари не розорили. По-друге, переговори Бурондая i Василька все ж таки – це не перемовини пана й васала. Василько й Данило – самостiйнi правителi. Вони мають фортецi, яких остерiгаеться Бурондай. Саме цi фортецi – певний гарант iхньоi суверенностi. Василько й Данилiв син Лев погоджуються знищити укрiплення деяких твердинь. Але це своерiдний «бартер»: ми нищимо укрiплення, виявляемо вам покору, але ви не розоряете нашу землю, йдете собi далi.

Отже, Волинь i Галичина, за великим рахунком, не знали «монголо-татарського iга».

Пiд 1266 р. лiтописець зазначае: «Тодi ж була смута велика в самих татарах, i побили вони самi однi одних незчисленне множество, як пiску морського». А пiд наступним роком вказуе: «І настала тиша»[183 - Там само. – С. 426.].

З цих слiв випливае, що в королiвствi Руському (Волинi й Галичинi) слiдкували за тим, що робиться в Золотiй Ордi, станi татар. І це зрозумiло. Татари були неспокiйними сусiдами русiв. Тому пiсля великоi смути в Татарii на Русi настае спокiй, тиша.

Руське королiвство мало не меншi (якщо не бiльшi) проблеми з литовцями, а не татарами. При цьому останнi iнодi ставали союзниками русiв у боротьбi з литовцями. Так, пiд 1274 р. описуються наступнi подii.






Тамга хана Менгу-Тимура



Литовський князь «Тройден, забувши приязнь Львову [i] пославши городнян, звелiв узяти Дорогичин. А з ними ж був [воевода] Трид, i сей знав про город, як можна [його] взяти. І, виступивши вночi, взяли вони тодi його, [Дорогичин], на самий Великдень, i перебили iх, [городян], усiх од малого i до великого.

Коли ж почув се Лев, то опечалився вiн сим вельми. І став вiн промишляти [про помсту], i послав у Татари [послiв] до великого цесаря Менгу-Тимура, просячи собi пiдмоги в нього проти Литви. Менгу-Тимур дав, отож, йому вiйсько, i Ягурчина з ними, воеводу, i заднiпровських князiв усiх дав йому на помiч – Романа [Михайловича] брянського iз сином Олегом, i Глiба [Ростиславича], князя смоленського, i багато iнших князiв, бо тодi всi князi були у волi в татарськiй»[184 - Лiтопис руський. – С. 428—429.].

Отже, не татари, а литовцi чинять русам великi прикрощi. Знищують мiсто Дорогичин, який вiдiгравав не останню роль у Руському королiвствi. Це був важливий форпост на пiвнiчно-захiдних землях цiеi держави. І саме тут коронувався Данило Романович. У цiй ситуацii нащадок останнього, князь Лев, звертаеться за допомогою… до татар.

На той час владарем Золотоi Орди був хан Менгу-Тимур (?—1282), котрий не лише зумiв утвердити свою владу в цiй державi, а й зробити ii незалежною вiд Монгольськоi iмперii. Менгу-Тимур був талановитим правителем. Вiн провiв низку важливих реформ, зробивши Золоту Орду сильною потугою, яка контролювала значнi терени Схiдноi Європи[185 - Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – СПб., 2010. – С. 34—46.]. Пiд владою цiеi держави знаходилися схiднi й пiвденнi землi нинiшньоi Украiни.

Галицько-Волинський лiтопис дае зрозумiти, що в той час «всi князi були у волi в татарськiй». При цьому згадуються брянський та смоленський князь, князi заднiпровськi. Чи стосувалося це правителiв Руського королiвства, тобто Волинi й Галичини? У якiйсь мiрi – так. В iнших мiсцях лiтопису зустрiчаються твердження, що руськi князi, пiд якими переважно розумiлися правителi Волинi й Галичини, були у «волi» чи «неволi» татарськiй[186 - Лiтопис руський. – С. 234, 435, 437.]. Лiтопис навiть називае деяких татарських ханiв цесарями. Так iменуються хани Телебуга й Аглуй, що постають як свiдки при передачi землi князя Володимира Васильковича князевi Мстиславу Даниловичу[187 - Там само. – С. 437.]. Згадуеться й «подать татарська»[188 - Там само. – С. 439.]. Правда, це згадка iз Заповiту Володимира Васильковича. Там говориться, що ця данина мае даватися князям, тобто вона нiби не йшла в Золоту Орду. І все ж ця згадка дае пiдстави вважати, що певний час та данина дiставалася татарам.

Цесарями, чи то царями, на теренах Русi ранiше iменували ромейських (вiзантiйських) iмператорiв. Русь у попереднi часи входила в орбiту «вiзантiйського свiту». Проте завоювання хрестоносцями Константинополя в 1204 р. призвело до деградацii Вiзантiйськоi iмперii. Як така ця держава перестала iснувати[189 - Острогорський Г. Історiя Вiзантii. – Львiв, 2002. – С. 365—389.]. І цю «порожнину» заповнили татарськi хани Золотоi Орди, яких теж почали iменувати цесарями. Це ще один результат татарського наiзду на руськi землi. Золота Орда нiби пiдмiняла Вiзантiю. Тим паче, що татарськi хани (передусiм це стосуеться Менгу-Тимура) опiкувалися православ’ям, надавши православному духовенству широкi права. В принципi, Золота Орда могла перетворитися в «православну iмперiю».

Щоправда, Вiзантiя деградувала ще до того, як з’явилися на зантiйську спадщину» пробували перейняти князi Романовичi Русi татари. «Вi– Данило й Василько. Принаймнi це простежуеться на рiвнi символiчному[190 - Про це бiльш детально див.: Кралюк П. Руськi спадкоемцi могутнiх iмператорiв. Вiзантiйськi релiквii Руського королiвства // Корона, або Спадщина Королiвства Руського. – С. 76—81.]. Інша рiч, що Романовичi, в жилах яких, схоже, текла кров ромейських iмператорiв, в силу рiзних обставин, так i не змогли реалiзувати «вiзантiйський проект».

У чому виражалася «воля» чи то «неволя» татарська руських князiв? Рiвень залежностi iх вiд ханiв був рiзним. У пiвнiчно-схiднiй частинi Русi, яка переважно в той час iменувалася Залiссям, хани надавали князям ярлики на княжiння, збираючи тут податки. Цi землi стали частиною Золотоi Орди. Ймовiрно, схожа ситуацiя була в заднiпровських князiв i в Поднiпров’i. Дещо iнша ситуацiя спостерiгалася на Волинi й Галичинi.

За часiв правлiння дуумвiрату Данила й Василька мiж королiвством Руським i Золотою Ордою виробився тип стосункiв, який зберiгався протягом тривалого часу – майже сто рокiв. Початком цих стосункiв варто вважати навiть не поiздку Данила в Золоту Орду, а той час, коли Романовичi виявили покору хановi Бурондаю й погодилися знищити низку своiх фортець (а фортецi в той час були одним iз гарантiв сили й суверенностi держави!). І все ж правителi королiвства були вiдносно незалежними вiд золотоординських ханiв. Принаймнi немае вiдомостей, щоб останнi надавали iм ярлики, тобто дозволи, на правлiння. Деякi з цих правителiв користувалися королiвським титулом. Це стосувалося не лише Данила, а й Василька[191 - Собчук В. Історична Волинь. Пiвнiчний захiд Украiни в регiональному та локальному вимiрах минулого. – Кременець, 2017. – С. 18.].



Королiвство Руське встановило iз Золотою Ордою союзнi вiдносини, в яких воно грало роль «слабшого партнера» (це були приблизно такi вiдносини, як мiж Руссю й Вiзантiею). При потребi Золота Орда надавала вiйськову допомогу королiвству. Зi свого боку, останне теж давало вiйськовi загони для походiв золотоординських военачальникiв.


Князь Лев Данилович (близько 1228—1301), як уже говорилося, просив Менгу-Тимура про вiйськову допомогу. А той йому надав. Звiсно, за це доводилося платити. Взагалi Лев часто звертався за допомогою до татар, у т. ч. для того, щоб взяти гору над iншими князями. Також татарський хан Ногай надав йому вiйсько для органiзацii походу на Польщу[192 - Лiтопис руський. – С. 432.]. Складаеться враження, що саме цей князь представляв «татарську партiю» на землях Руського королiвства. Натомiсть йому протистояв його двоюрiдний брат, князь володимирський Володимир Василькович (1249—1288). Останнiй, наскiльки можна судити, намагався дистанцiюватися вiд татар. При його дворi писався Галицько-Волинський лiтопис, в якому зустрiчаемо багато анти-татарських моментiв. Ймовiрно, цiеi ж антитатарськоi лiнii дотримувався князь Мстислав Данилович, який мав удiл у Луцьку.






Лев І Данилович



У кiнцi ХІІІ ст. землi Руського королiвства (Волинi й Галичини) виявилися в основному роздiленi мiж синами Данила, Левом i Мстиславом, i сином Василька, Володимиром[193 - Собчук В. Історична Волинь. Пiвнiчний захiд Украiни в регiональному та локальному вимiрах минулого. – С. 18.]. Непорозумiння, якi виникали мiж ними, вели до дезiнтеграцii держави. Особливо шкiдливими були вiйськовi авантюри Лева, котрий, як уже говорилося, часто спирався на татарську силу. Все це разом узяте робило Руське королiвство все бiльш залежним вiд татар. Показовим у цьому планi е епiзод у Галицько-Волинському лiтописi, де описано, як хан Телебуга в 1287 р. змусив волинських князiв пiти з ним на Польщу. Варто його навести повнiстю:






Князь Володимир Василькович



«…захотiв пiти окаянний i нечестивий Телебуга на Ляхiв. І зiбрав вiн силу велику, – бо забув вiн про кару Божу, що збулась над ним в Уграх i про що ми по-переду сказали, – i прийшов до Ногая. Та була межи ними обома неприязнь велика, i Телебуга послав [послiв] до заднiпровських князiв i до волинських, – до Льва, i до Мстислава, i до Володимира, – велячи iм пiти з собою на вiйну; тодi ж були всi князi в неволi татарськiй. І так рушив Телебуга на Ляхiв, зiбравши силу велику.

І коли прийшов вiн до [рiки] Горинi, то зустрiв його Мстислав з питтям i з дарами. І пiшов вiн звiдтiля мимо Крем’янця до Перемиля. Тут його зустрiв Володимир-князь iз питтям i з дарами на [рiцi] Липi. А пiсля цього догнав його Лев-князь коло [села] Бужковичiв i з питтям, i з дарами. А коли ж прийшли вони на бужкiвське поле, то тут оглянули своi полки, i князi думали, що iх переб’ють, а городи вiзьмуть. Але звiдти пiшли вони до [города] Володимира i стали на [селi] Житанi, а Телебуга поiхав оглядати город Володимир; iншi ж говорять, що нiби вiн i в городi був, та це невiдомо.

У недiлю ж, пiсля Микулиного дня на другий день, минули вони город. Бог iзбавив [од них] своею волею, i не взяли вони города, але насильство велике чинили в городi i пограбували добра незчисленне множество i коней. І тодi нечестивий Телебуга пiшов у Ляхи.

Але зосталися другi татари коло Володимира годувати охлялих коней, i цi зробили пустою землю Володимирську. Не давали бо вони навiть iз города вийти за покормом, а якщо хто виiхав, – [то] тих побили, а других захопили, а iнших обдирали i коней однiмали. І в городi померло в облозi, за гнiвом Божим, незчисленне множество.

А коли Телебуга iшов у Ляхи, то з ним iшли всi князi через неволю татарську: Лев-князь iз сином своiм Юрiем [i] з своею раттю, а Мстислав зi своею раттю, а Володимир зi своею раттю»[194 - Лiтопис руський. – С. 435.].

Певним чином правителiв королiвства Русi рятувало те, що в самiй Золотiй Ордi полiтична ситуацiя була непростою. Пiсля смертi хана Менгу-Тимура (близько 1280 р.) великого впливу в цiй державi набув хан Ногай (?—1299—1300)[195 - Про хана Ногая та пов’язаних iз ним золотоординських ханiв див.: Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 47—73.]. Спочатку на золотоординському престолi опинився онук Батия Туда-Менгу, а в 1287 р. у результатi палацових iнтриг на його мiсце прийшов Телебуга, про якого вже йшлося в наведеному уривку Галицько-Волинського лiтопису.



За часiв Данила й Василька про помiтну залежнiсть вiд татар не йшлося. Однак за iхнiх нащадкiв ця залежнiсть посилилась. Нi один iз них не iменуеться королем, тобто не пов’язуе себе iз захiдною полiтичною традицiею. Бiльше того – вони разом з татарами воюють проти захiдних сусiдiв. Якби так справи пiшли далi, Волинь i Галичина могли з часом перетворитися в улус Золотоi Орди, як це сталося зi схiдними землями колишньоi Русi.


Щодо Ногая, то вiн правив захiдними землями Золотоi Орди. Приеднав до своiх володiнь землi в пониззi Дунаю й, можливо, Добруджу. Здiйснював походи на терени Вiзантii, Болгарii та Сербii. Вiзантiйський iмператор Михайло VIII Палеолог (1224/5—1282), намагаючись пiдтримувати мирнi стосунки з Ногаем, у 1273 р. вiддав за нього свою позашлюбну дочку Єфросинiю. У 80-х рр. ХІІІ ст. залежнiсть вiд Ногая визнали спочатку Тирновське царство, потiм – Вiдинське i Бранiчевське князiвства, а близько 1292 р. – Сербiя.

1291 р. Ногай органiзував заколот проти хана Золотоi Орди Телебуги. Про конфлiкти мiж цими можновладцями, до речi, писав Галицько-Волинський лiтопис[196 - Лiтопис руський. – С. 436.]. Заколот виявився вдалим i золотоординським ханом став Токта, син Менгу-Тимура. Однак могутнiсть Ногая не подобалася новому хановi, що призвело до вiйни мiж цими можновладцями. Ногай захопив землi нинiшньоi Пiвденноi Украiни, Крим, пiшовши шляхом створення самостiйноi держави. Навiть вiн та його син Чака почали карбувати власну монету.

Судячи з Галицько-Волинського лiтопису, хан Ногай пiдтримував iз правителями королiвства Руського союзницькi стосунки (щоправда, постаючи в ролi «старшого союзника»). У 1277 р. вiн посилав свое вiйсько князям Леву й Мстиславу Даниловичам та Володимиру Васильковичу для походу на Литву[197 - Там само. – С. 430.]. Також Ногай посилае в 1280 р. частину свого вiйська для князя Лева, аби той завоював для себе частину польських земель[198 - Там само. – С. 432.]. Зрештою, як уже говорилося, в 1287 р. Ногай разом iз Телебугою залучае князiв Лева, Мстислава й Володимира для походу на Польщу[199 - Там само. – С. 435.]. Татарське вiйсько в той час проходило землi Галичини й Волинi. Воно нiби не чинило тут розорень, «пустошень». Але постiй цього вiйська призводив i до матерiальних, i людських втрат[200 - Там само. – С. 436.].



Старого Ногая переграв бiльш молодий хан Токта (1270—1312), який зумiв зорганiзувати значнi сили. У 1299-му чи в 1300 р. останнiй завдав поразки Ногаю. Сталося це в мiсцевостi Куканлик (iмовiрно, в степах нинiшньоi Украiни, десь у районi теперiшньоi Одеськоi областi). Цiкаво, що Ногай був убитий русином – одним iз воiнiв хана Токти. Сини Ногая не зумiли зберегти витворену ним державу. Тому «Ногайський проект» зазнав краху.


Звiсно, татари, що входили до складу кочовоi держави зникли. Вони залишалися в складi Золотоi Орди, а пiсля хана Ногая, нiкуди ii розпаду ввiйшли до Кримського ханства. Цi татари кочували в степах теперiшньоi Украiни, Пiвнiчного Кавказу, а також нинiшньоi Румунii. Їх iменували ногаями чи ногайцями – вважаеться, що вiд iменi хана Ногая. Вони так чи iнакше контактували зi слов’янським населенням Украiни i справили певний вплив на етногенез украiнцiв.

Хоча правителi Руського королiвства в кiнцi ХІІІ ст. йшли на спiвробiтництво з татарами, проте iснувала сильна антитатарська опозицiя, котра, як про це вже говорилося, репрезентувалася князем Володимиром Васильковичем i знайшла вiдображення в Галицько-Волинському лiтописi. Наприклад, у цьому творi Ногай iменуеться як «окаянний i беззаконний». Причому наведену характеристику маемо в такому мiсцi твору, де йдеться про допомогу цього хана волинським князям[201 - Лiтопис руський. – С. 430.]. Володимир Василькович, який не мав дiтей, вiддае свiй удiл, мiсто Володимир, що фактично виконувало роль столицi тогочасноi Русi, не войовничому князевi Леву, дiяльнiсть якого мала протатарську спрямованiсть, а «мирному» князевi Мстиславовi, котрий, наскiльки можна судити, не виявляв протатарських симпатiй. Михайло Грушевський вважав це помилкою Володимира Васильковича. Лев, на думку iсторика, мiг би краще забезпечити оборону руських земель[202 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1993. – Т. ІІІ. – С. 107—108.]. Нам же видаеться такий крок Володимира Васильковича цiлком логiчним. Мстислав був для нього бiльш близьким полiтично, зокрема в планi дистанцiювання вiд татар. Саме iснування антитатарськоi партii на Волинi й Галичинi забезпечувало самостiйнiсть цих земель вiд Золотоi Орди.

Можна припустити, що ця залежнiсть зменшилася в часи правлiння Юрiя Львовича (1252/1257—1308). Останнiй використовував латинську титулатуру «regis Russiae, principis Ladimiriae»[203 - Войтович Л. Лев Данилович, князь галицько-волинський (бл. 1225—1301). – Львiв, 2014. – С. 87.]. Це можна перекласти: «король Русi, князь Володимирii». Вiн позицiонуе себе як «захiдний правитель», дистанцiюючись вiд татар. Подiбну титулатуру використовували i його нащадки, у т. ч. останнiй владар Руського королiвства Болеслав-Юрiй (бл. 1310—1340)[204 - Гречило А. Украiнськi територiальнi та нацiонально-державнi символи // Народження краiни. Вiд краю до держави. Назва, символiка, територiя та кордони Украiни. – Харкiв, 2016. – С. 283—284.].

У контекстi дистанцiювання вiд татар варто осмислювати появу Галицькоi митрополii (точнiше – митрополii Малоi Русi), яка була заснована в 1303 р.[205 - Скочиляс І. Галицька (Львiвська) епархiя ХІІ—XVIII ст. Органiзацiйна структура та правовий статус. – Львiв, 2010. – С. 195.]. Ця подiя в iсторiографii переважно трактуеться таким чином. Мовляв, у 1299 р. осiдок Киiвськоi митрополii, тобто митрополii Русi, був перенесений iз Киева у Володимир-на-Клязьмi. Це нiби було обумовлено тим, що Киiв був зруйнований. Ось тодi король Юрiй Львович вирiшив посприяти створенню митрополii, яка б охоплювала землi його держави.

Однак контекст цiеi подii видаеться дещо iншим. Митрополичий осiдок з Киева до Володимира-на-Клязьмi був перенесений не через «руйнування Киева». На той час колишня столиця Русi поступово вiдновлювалася. І митрополит тут мiг цiлком перебувати. Питання, очевидно, було в iншому. Якраз у останнi роки ХІІІ ст. загострюеться боротьба мiж золотоординським ханом Токтою й Ногаем. Останнiй, контролюючи нинiшнi степи Украiни, контролював i Киiв, i киiвського митрополита.



Татарськi хани, якi надали православнiй церквi великi привiлеi, розглядали ii як один iз важливих важелiв свого впливу на руських землях. Токта, який збирав сили для боротьби з Ногаем, був зацiкавлений в «перенесеннi» митрополичого осiдку з Киева до Володимира-на-Клязьмi – мiста, яке знаходилося пiд контролем ханiв Золотоi Орди.


Оскiльки хан Токта ворогував iз Ногаем, який становив постiйну загрозу для Вiзантii, вiзантiйська верхiвка, зокрема Константинопольський патрiарх, «закрила очi» на перенесення митрополичого осiдку з Киева до Володимира-на-Клязьмi.

Уже пiсля смертi Ногая королю Юрiю Львовичу вдалося домовитися з вiзантiйською верхiвкою про створення окремоi митрополii Малоi Русi з осiдком у Галичi. Якi наводилися аргументи на користь цiеi справи, можемо лише здогадуватися. Імовiрно, король шантажував вiзантiйцiв тим, що, коли в його державi не буде створена митрополiя, вiн звернеться за допомогою до Риму. Але якi б аргументи не наводилися, вони дали результат. Виникла митрополiя з доволi претензiйною титулатурою. Адже в тi часи поняття «Мала Русь» трактувалося в iншому планi, анiж воно почало трактуватися пiзнiше. Мала Русь – це материнська Русь. Тут маемо вiдповiдну аналогiю, яку запозичили руси в грекiв. Останнi трактували Малу Грецiю як свою материнську землю, а Велику Грецiю як землi колонiзованi. Ось i виходило, що митрополiя Малоi Русi охоплювала терени Русi справжньоi. Натомiсть Киiвська митрополiя – землi Великоi Русi, тобто колонiзованi. Водночас створення митрополii Малоi Русi вказувало на самостiйнiсть Королiвства Руського – принаймнi в планi духовному. Воно мало свою митрополiю, яка iснувала окремо вiд Киiвськоi, що знаходилася в сферi впливу золотоординських ханiв.

На жаль, документiв, якi б висвiтлювали дiяння правителiв Королiвства Руського в кiнцi ХІІІ – у першiй половинi XIV ст., зберiглося вкрай мало. Однак можемо говорити про те, що в той час ця держава була бiльш зорiентована в захiдному напрямку, нiж у схiдному.

У серединi XIV ст. Руське королiвство опинилося в станi кризи. Тут спрацювали як внутрiшнi чинники, так i зовнiшнi. У 1340 р. польським королем Казимиром ІІІ (1310—1370) був даний старт боротьби за руську спадщину. Гравцями в цiй боротьбi були Польща, Угорщина, Литва й Золота Орда. Тривала вона до 1392 р. Їi результатом стала лiквiдацiя Руського королiвства, землi якого розiбрали Польща й князi литовськоi династii Гедимiновичiв. Останнi зумiли створити життездатний державний органiзм – Велике князiвство Литовське.

На жаль, про вiйну за руську спадщину не зберiглося нiяких наших лiтописних свiдчень. Про подii цiеi вiйни переважно дiзнаемося з польських, угорських, нiмецьких джерел, а також частково з пiзнiших литовських лiтописiв.

Стереотипи росiйськоi iсторiографii, якi й досi панують у нас, а також специфiка джерел знеохочують украiнських дослiдникiв розглядати вiйну за руську спадщину i осмислювати ii. Хоча та вiйна стала для Центрально-Схiдноi Європи такою собi «точкою бiфуркацii», яка визначила iсторiю цього регiону на вiки вперед.

У результатi вiйни за спадщину Польща вiдмовилася вiд слов’янських земель Сiлезii та Помор’я, якi культурно й ментально були близькi полякам, й почала здiйснювати експансiю на Схiд – спочатку на Галичину, Волинь, а потiм на iншi украiнськi землi. Ця вiйна посприяла остаточному оформленню Великого князiвства Литовського, котре помiтно розширило своi кордони за рахунок Русi, переважно нинiшнiх украiнських земель.

Боротьбi за спадщину Руського королiвства передували такi подii. Орiентовно в травнi 1323 р. чи ранiше при невiдомих обставинах померли Андрiй та Лев, котрi правили цiею державою[206 - Див.: Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – Бiла Церква, 2006. – С. 511.]. Існуе кiлька версiй смертi цих князiв – загибель вiд рук татар-ординцiв, литовцiв, а також отруення. Ця подiя поклала край успадкуванню престолу в королiвствi Романовичами по чоловiчiй лiнii. Враховуючи те, що в перiод Середньовiччя держава трактувалася як вотчина правителя, смерть Андрiя та Лева, якi, судячи з усього, не залишили нащадкiв по чоловiчiй лiнii, могла би стати фатальною для Руського королiвства.

Проте на престолi опинився Болеслав, син мазовецького князя Тройдена iз династii П’ястiв та Марii, доньки короля Юрiя Львовича. Не вiдомо, яким чином Болеславу вдалося стати правителем цiеi держави. Але вiн мав право унаслiдувати престол по материнськiй лiнii.

Правлiння Болеслава почалося в дуже юному вiцi – тодi йому, iмовiрно, було трохи бiльше десяти рокiв. Державою управляли мiсцевi волинськi бояри, адже престол Руського королiвства знаходився в мiстi Володимирi. Ставши правителем, Болеслав узяв нове iм’я Юрiй – не честь свого дiда. Вiн також прийняв православ’я. Титулував себе, як зазначалося, королем Русi[207 - Однороженко О. Украiнська руська елiта доби Середньовiччя i раннього Модерну: структура та влада. – К., 2011. – С. 48.].

Юрiй ІІ проводив активну зовнiшню полiтику, намагався протистояти експансii Польщi й Угорщини. Пiдтримував добрi стосунки з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською iмперiею, Золотою Ордою, якою правив тодi могутнiй хан Узбек (бл. 1283—1341)[208 - Саме за хана Узбека Золота Орда досягла пiку своеi могутностi. Див.: Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 88—107.]. Робив спробу повернути Люблiнську землю, котру в 1303 р. захопила Польща, а також деякi землi Карпатськоi Русi, загарбанi Угорщиною.

За правлiння Юрiя II в 1331 р. вiдроджуеться православна Галицька митрополiя, яку очолив митрополит Гавриiл.

Схоже, активна дiяльнiсть Юрiя ІІ викликала незадоволення з боку польського короля Казимира ІІІ та угорського Карла І Роберта. Вони досягли домовленостi, що Русь мае перейти до польського короля, який нiби мав право успадкувати руський престол.

Весною 1340 р. Юрiй ІІ гине вiд отруення. Вбивство влаштували опозицiйно налаштованi бояри[209 - Про Юрiя ІІ див.: Кордуба М. Болеслав-Юрiй ІІ. Останнiй самостiйний володар галицько-волинськоi держави з нагоди 600-рiччя його смертi // Минуле i сучасне. – Ч. 7. – Кракiв, 1940. – С. 23—30.]. У лiтературi зустрiчаються твердження, нiби Юрiй ІІ захотiв у своiй державi утвердити католицизм i через це його вбили бояри[210 - Яковенко Н. Нарис iсторii Украiни з найдавнiших часiв до кiнця XVIII ст. – К., 1997. – С. 75.]. Однак такi твердження, радше, виглядають як «благочестива вигадка». Уже говорилося, що цей можновладець прийняв православ’я й сприяв вiдродженню Галицькоi митрополii. Щось це мало схоже на адепта католицизму.






Хан Узбек на лiтописнiй мiнiатюрi



На нашу думку, ситуацiя iз вбивством Юрiя ІІ виглядала iнакше. Король, ставши дорослим, ймовiрно, змусив потiснитися деяких бояр, якi мали реальну владу. Це викликало незадоволення й породило в iхньому середовищi опозицiю. Цим, певно, скористатися Казимир ІІІ. Вiн мiг намовити опозицiйно налаштованих бояр, пообiцявши iм преференцii при умовi, що вони допоможуть йому оволодiти Руським королiвством.

Не випадково вiдразу ж пiсля вбивства Юрiя ІІ король Казимир ІІІ здiйснюе похiд на Галичину. Тодi йому вдалося пiдпорядкувати собi низку галицьких мiст, зокрема Львiв. Пiзнiше польськi хронiсти подавали цю подiю як велику перемогу Казимира ІІІ. Зокрема, це стосуеться «Хронiки» (1555) Марцiна Кромера (1512—1589). Вiд останнього украiнськi лiтописцi XVI—XVII ст. перебрали iнформацiю про завоювання поляками Львова. Наприклад, у Львiвському лiтописi читаемо: «Польський король Казимир взяв Львiв, [мешканцi якого] самi пiддалися, забрав великi скарби, срiбла, злота, дорогоцiнного камiння…» Далi перераховуються коштовностi, привласненi польським королем, вказуеться також, що вiн забрав двi золотi корони[211 - Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Видання друге. – К., 1971. – С. 99.].

Насправдi говорити про якусь велику звитягу польського короля не варто. Казимир ІІІ пiдкорив окремi галицькi мiста без особливого супротиву. Судячи з усього, вiн не мав значних сил. Розраховував, що Руське королiвство, втративши правителя, легко пiддасться йому. Хоча Львiв на той час став заможним торговим мiстом, але не варто переоцiнювати його значення. Фактично це був регiональний центр на межi Галичини й Волинi. Вести мову про його значну полiтичну роль не слiд. Столицю ж королiвства Руського Казимир ІІІ тодi так i не взяв.

У цiй драматичнiй ситуацii боярин Дмитро Дедько та Данило з Острова (як правило, його ототожнюють iз князем Данилом – засновником князiвськоi династii Острозьких) здiйснили поiздку до золотоординського хана Узбека, попросивши його про допомогу. Така допомога була надана. І Дмитру Дядьку вдалося вiдбити наiзд короля Казимира ІІІ[212 - Див.: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: iсторичний портрет у галереi предкiв i нащадкiв. – К., 2012. – С. 113—114.]. Як бачимо, саме завдяки татарському вiйську вдалося зберегти самостiйнiсть Руського королiвства.

Дмитро Дядько на деякий час, аж до своеi смертi в 1349 р., нiби став неофiцiйним правителем цiеi держави. До нас дiйшла його грамота до торунських купцiв вiд 1341 р., писана латинською мовою, в якiй вiн закликав iх торгувати у Львовi. Себе ж Дядько iменував «провiзор або управитель землi Руськоi» («provisor seu capitaneus terre Russie»)[213 - Про Дмитра Дядька див.: Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1993. – Т. ІV. – С. 28—30, 430—433.]. Не виключено, що своею резиденцiею вiн зробив Львiв.

Пiсля смертi Юрiя ІІ на престолi Руського королiвства опинився син литовського князя Гедимiна Любарт (бл. 1300—1383), який прийняв православне хрещення й отримав iм’я Дмитра. Як зайняв Любарт-Дмитро престол Руського королiвства, сказати щось певне не можемо[214 - Про Любарта-Дмитра див.: Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – С. 37—40, 42, 73, 511—512, 562, 614 та iн.]. Є припущення, що вiн був одружений на княгинi з мiсцевоi руськоi династii Романовичiв. Інакше в нього не було би права на престол. Імовiрно, вiн отримав пiдтримку з боку бояр. Принаймнi подальшi подii свiдчать, що волинське боярство допомагало йому в боротьбi з поляками та угорцями.



Резиденцiями Любарта-Дмитра були волинськi мiста – Володимир i Луцьк. Вiн навiть iменувався князем луцьким та володимирським. У Луцьку Любарт-Дмитро почав будувати потужний кам’яний замок, який зберiгся до дня сьогоднiшнього.


Смерть Дмитра Дядька в 1349 р. викликала новий сплеск вiйни за руську спадщину. Схоже, боярин Дядько належав до вмiлих полководцiв та державних дiячiв. Також вiн зумiв скористатися татарською допомогою. Можна припустити, що пiд його опiкою знаходилися галицькi землi. І поки вiн жив, король Казимир ІІІ не мiг захопити земель Руського королiвства. Смерть же цiеi талановитоi людини нiби «оголила» Галичину. І в 1349 р. королю Казимиру ІІІ вдалося ii загарбати. Вiн також починае претендувати на iншу частину Руського королiвства – Волинь. З того часу розпочався новий виток боротьби за спадщину цiеi держави, в якiй активну участь брали поляки, угорцi й литовцi, котрi, власне, й подiлили землi Руського королiвства. Золота Орда в цiй боротьбi фактично участi вже не брала. Пiсля мертi хана Узбека в 1341 р. в нiй певний час велася боротьба за владу. За часiв правлiння хана Джанiбека (1342—1357) полiтика Золотоi Орди була спрямована в схiдному й пiвденному напрямках. Тодi з теренiв деяких нинiшнiх украiнських земель татар поступово починають витiсняти литовськi князi.






Артур Орльонов «Битва на Синiх Водах», 1362 р.



Одним iз епiзодiв цiеi боротьби стала битва на Синiх Водах у 1362 р.[215 - Шабульдо Ф. Битва бiля Синiх Вод 1362 р.: маловiдомi та незнанi аспекти // Украiнський iсторичний журнал. – 1996. – № 2. – С. 3—15.]. У нiй литовськi й руськi вiйська перемогли татарських «царикiв» Хачебея, Кублубуга й Дмитрiя, котрi володiли Подiллям. Вважаеться, що в результатi цiеi перемоги великий литовський князь Ольгерд (бл. 1296—1377) здобув Киiв, Подiлля, розширивши своi володiння на пiвдень до Чорного моря. Це був сприятливий для литовських князiв час, оскiльки Золота Орда в 1359—1380 рр. пережила «велику смуту». Тодi на золотоординському престолi змiнилося понад 25-ти ханiв. Можна зустрiти думку, що «перемога литовсько-руського вiйська у Синьоводськiй битвi задовго до Куликiвськоi битви 1380 року пiдiрвала могутнiсть Золотоi Орди i поклала початок звiльненню схiднослов’янських народiв вiд монголо-татарського iга»[216 - https://uk.wikipedia.org/wiki/Битва_на_Синiх_Водах]. Насправдi, ця битва, як i битва Куликiвська, мала локальне значення i, за великим рахунком, не дала старт звiльненню «схiднослов’янських народiв» (сам цей термiн для пояснення тогочасних iсторичних реалiй видаеться не дуже коректним). Якщо говорити про Синьоводську битву, то йшлося про перерозподiл деяких фрагментiв схiдноевропейського простору мiж литовськими князями i татарськими ханами.

Щодо Золотоi Орди, то тут пiсля «великоi смути» на деякий час вдалося вiдновити еднiсть держави за правлiння хана Тохтамиша (?—1406) в 1380—1395 рр.[217 - Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 155—177.]. Однак у 1395 р. емiр Тимур (Тамерлан) (1336—1405) вщент розгромив вiйська Тохтамиша у грандiознiй битвi, яка вiдбувалася неподалiк сучасного Єкатеринбурга. Саме ця битва стала смертельним ударом для Золотоi Орди, а не периферiйнi битви на Синiх Водах чи Куликiвська битва.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-kraluk/pivtori-tisyachi-rokiv-razom-spilna-istoriya-ukrayinciv-i-tur/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes



1


Брехуненко В. Схiдна брама Європи. Козацька Украiна в серединi XVII—XVIII ст. – К., 2014.




2


Плохiй С. Брама Європи. Історiя Украiни вiд скiфських воен до незалежностi. – Харкiв, 2016.




3


Липинський В. Листи до братiв-хлiборобiв. – К. ; Фiладельфiя, 1995. – С. 421—422.




4


Рудницький С. Чому ми хочемо самостiйноi Украiни. – Львiв, 1994. – С. 127.




5


Рудницький С. Чому ми хочемо самостiйноi Украiни. – С. 101.




6


Яковенко Н. Украiнська шляхта з кiнця XIV до середини XVII. Волинь i Центральна Украiна. – Вид. друге, переглянуте i виправлене. – К., 2008. – С. 189.




7


Лiтопис руський. – К., 1989. – С. 7.




8


Толочко П. Давньоруськi лiтописи i лiтописцi Х—ХІІІ ст. – К., 2005. – С. 9—110.




9


Лiтопис руський. – С. 8.




10


Аулiх В. Зимнiвське городище – слов’янська пам’ятка VI—VII ст. н. е. в Захiднiй Украiнi. – К., 1972.




11


Якубович М. Велика Волинь i мусульманський Схiд. – Рiвне, 2016. – С. 18.




12


Прищепа Б. Погоринськi мiста в Х—ХІІІ ст. – Рiвне, 2016. – С. 41—54.




13


Войтович Л. «Баварський географ»: спроба етнолокалiзацii населення Центрально-Схiдноi Європи ІХ ст. // Украiнський iсторичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 12—34.




14


Вiдейко М. Украiна: вiд антiв до Русi. – К., 2009. – С. 29—30.




15


Про Тюркський каганат див.: Гумилев Л. Древние тюрки. – СПб., 2002; його ж. Великая распря в первом тюркском каганате в свете византийских источников // Византийский временник. – 1961. —Т. ХХ. – С. 75—89.




16


Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та iншi // Сестра моя, Софiя… – К., 2016. – С. 68—69.




17


Лавренюк В. Авари (обри) // Тернопiльський енциклопедичний словник: у 4 т. – Тернопiль, 2004. – Т. 1. – С. 19.




18


Tzsykiewicy L. A. Slowianie i Awarowie. – Wroclaw, 2009.




19


Labuda G. Pierwsye panstwo slowianskie. Panstwo Samona. – Wodyislaw Slaski, 2009.




20


Цит. за: Эрдели И. Исчезнувшие народы. Авары // http://gumilevica.kulichki.net/debate/Article24. htm.




21


Про аварiв та iхню iсторiю див.: Венелин Ю. И. Об обрах, их царстве и его пределах. – М., 2011. – С. 639—662; История Венгрии. – М., 1971. – Т. 1. – С. 75—80.




22


Плахонiн А. Великоморавське князiвство // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 471.




23


Цит. за: Якубович М. Велика Волинь i мусульманський Схiд. – С. 18.




24


Рiчинський А. Старий город Волинь // Наша Батькiвщина. – 1938. – Ч. 2. – С. 38—49.




25


Головко В. Володимир-Волинський // Енциклопедiя iсторii Украiни: в 10 т. – Т. 1. – С. 620.




26


Войтович Л. Прикарпаття в другiй половинi І тисячолiття н. е.: найдавнiшi князiвства // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична. – 2010. – Вип. 45. – С. 13—54.




27


Іларiон. Слово.... // Хрестоматiя давньоi украiнськоi лiтератури. – К., 1967. – С. 46.




28


Про тюркське походження булгар див.: Pritsak O. Die bulgarische Furstenliste und die Spache der Protobulgarien. – Wiesbaden, 1955. Щоправда, твердження про тюркський генезис булгар е дискутивне. Наприклад, поширеною е версiя про iранське походження цього народу. Проте вiдомо, що в «iсторичний перiод» булгари розмовляли тюркською мовою, тому, вiдповiдно, е пiдстави вiднести iх до тюркських народiв. Схоже, що булгари асимiлювали рiзнi племена, в т. ч. iндоевропейськi. Однак у результатi булгарського етногенезу переважив тюркський вплив.




29


Халимоненко Г. Аспарух, Кубрат та iншi // Сестра моя, Софiя… – С. 66.




30


Про давнiх булгар див.: Златарски В. История на Българската държава през Средните векове. – София, 1994. – Т. 1, ч. 1.




31


Про хана Кубрата див.: Мингазов Ш. Кубрат – правитель Великой Болгарии и Кетрадес – персонаж Иоанна Никиусского. – Казань, 2012.




32


Сокровища хана Кубрата. Перещепинский клад. – СПб., 1997.




33


Про це бiльш детально див.: Кралюк П. Вплив давньоболгарськоi культури на культуру Киiвськоi Русi // Сестра моя, Софiя… – С. 193—201.




34


Історiя украiнськоi лiтератури. – К., 2013. – Т. 1. – С. 619—645.




35


Рыбаков Б. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – М., 1963. – С. 165—169.




36


Кралюк П. Прийняття i сприйняття християнства в Русi-Украiнi. – Острог, 2013. – С. 28—41.




37


Лiтопис руський. – С. 16—22, 25—30, 41—43, 61—62.




38


Йов Борецький та iншi. Протестацiя 1621 р. // Украiна: антологiя пам’яток державотворення Х—ХХ ст. – К., 2008. – Т. ІІІ. – С. 91.




39


Лiтопис руський. – С. 51.




40


Про Волзьку Булгарiю див.: Гагин И. Волжская Булгария: Очерки истории средневековой дипломатии (Х – первая чверть XIII в.). – Рязань, 2004; Смирнов А. Волжские булгары. – М., 1951; Фухрутдинов Р. Очерки по истории Волжской Булгарии. – М., 1984; Чолов П. Волжска България (VII—XVI вв.). – София, 2008.




41


Лiтопис руський. – С. 51.




42


Левченко М. Крещение Руси при Владимире // «Крещение Руси» в трудах русских и советских историков. – М., 1988. – С. 114.




43


Лiтопис руський. – С. 52.




44


Про «острiв русiв» у пониззi Волги i можливiсть створення тут центру Руськоi держави див.: Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. – М., 1982. – С. 348; Трехачев Н. Попытки локализации Прикаспийской Руси на основании сообщений современников в западноевропейских и арабских источниках Х—XIII вв. // Древнейшие государства на территории СССР: материалы и исследования. – 1980. – М., 1981. – С. 159—164.




45


Прiцак О. Походження Русi. – К., 1997. – Т. 1: Стародавнi скандинавськi джерела (крiм iсландських саг). – С. 30—31.




46


Павич М. Хозарський словник. – Харкiв, 2004.




47


Про iсторiю хозар див.: Артамонов М. История хазар. – СПб., 2001; Гумилёв Л. Открытие Хазарии. – СПб.; М., 2003; Кёстлер А. Тринадцатое колено: Крушение империи хазар и её наследие. – СПб., 2001; Магомедов М. Образование Хазарского каганата: по материалам археологических исследований и письменным данным. – М., 1983; Новосельцев А. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. – М., 1990.




48


Про документальнi джерела з iсторii Хозарського каганату див.: Голб Н., Прицак О. Хазарско-еврейские документы Х в. – М.; Иерусалим, 2000; Коковцев П. Еврейско-хазарская переписка Х века. – Ленинград, 1932.




49


Цукерман К. Про дату навернення хозар до iудаiзму й хронологiю князювання Олега та Ігоря // Ruthenica. – К., 2003. – Т. ІІ. – № 2. – С. 54—84.




50


Горелов М., Моця О., Рафальський О. Цивiлiзацiйна iсторiя Украiни. – К., 2005. – С. 154.




51


Публiкацiю листа i його iнтерпретацiю див.: Коковцов П. К. Еврейско-хазарская переписка X в. – Ленинград, 1932.




52


Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – М., 1992. – С. 81.




53


Заходер Б. Каспийский свод сведений о Восточной Европе. – М., 1962. – С. 140—143.




54


Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 310.




55


Горелов М., Моця О., Рафальський О. Цивiлiзацiйна iсторiя Украiни. – С. 156.




56


Лiтопис руський. – С. 10—11.




57


Гумилев Л. Открытие Хазарии. – С. 284.




58


Лiтопис руський. – С. 12.




59


Там само.




60


Лiтопис руський. – С. 14.




61


Там само. – С. 38.




62


Там само.




63


Там само. – С. 85.




64


Там само. – С. 125.




65


Лiтопис руський. – С. 160.




66


Там само. – С. 52.




67


Вперше питання про iснуванння Руського каганату було поставлено Степаном Гедеоновим у 1862 р. Вiн вважав, що iснування цього державного утворення мiж аварами й хозарами – незаперечний iсторичний факт. Див.: Гедеонов С. Отрывки из исследований о варяжском вопросе // Записки Императорской Академии наук. – СПб., 1862. – Т. 1. – Прил. 3. – С. 105—106.




68


Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2010. – Т. 4. – С. 19—20.




69


Древняя Русь в свете зарубежных источников. – М., 2009. – Т. 3. – С. 47—48.




70


Тисяча рокiв украiнськiй суспiльно-полiтичнiй думцi. – К., 2001. – Т. 1. – С. 209.




71


Высоцкий С. Древнерусские надписи Софии Киевской XI—XIV вв. – К., 1966. – С. 49—52.




72


Про печенiгiв див.: Печенеги (Антология) / ред. В. Кукушкин. – М., 2013; Плетенева С. Печенеги // Исчезнувшие народы: сб. статей. – М., 1988. – С. 35—46; Прiцак О. Печенiги // Украiнський iсторик. – 1970. – № 1—3. – С. 95—101; Pаlоczi-Horvаth A. Petschenegen, Kumanen, Jassen: Steppenv?lker im mittelalterlichen Ungarn. – Budapest, 1989.




73


Лiтопис руський. – С. 39.




74


У «Повiстi минулих лiт» печенiги ставляться поряд iз аварами (обрами), а також чорними уграми, котрi трактуються як вороги. Див.: там само. – С. 7.




75


Магочiй П-Р., Петровський-Штерн Й. Євреi та украiнцi. Тисячолiття спiвiснування. – Ужгород, 2016. – С. 17—18.




76


Лiтопис руський. – С. 24.




77


Там само.




78


Там само. – С. 25.




79


Там само. – С. 26.




80


Лiтопис руський. – С. 43.




81


Там само.




82


Там само. – С. 46.




83


Лiтопис руський. – С. 67.




84


Там само. – С. 68—70.




85


Лiтопис руський. – С. 71—73.




86


Лiтопис руський. – С. 70.




87


Там само. – С. 82, 83.




88


Там само. – С. 88—89.




89


Там само. – С. 142, 143, 151, 159, 177, 178, 194, 243, 244, 282, 290.




90


Про половцiв та iхню iсторiю див.: Плетнева С. Половцы. – М., 1990; Половець В. Половцi. – Чернiгiв, 2007; Прiцак О. Половцi // Украiнський iсторик. – 1973. – № 1—2. – С. 112—118; Стоянов В. Куманология: историко-графические ескизи. – София, 2009. – Т. 1—2.




91


Кудряшов К. Половецкая степь: очерки исторической географии. – М., 1948.




92


Лiтопис руський. – С. 99.




93


Лiтопис руський. – С. 100.




94


Там само. – С. 104.




95


Там само. – С. 106.




96


Там само. – С. 133.




97


Там само. – С. 133—134.




98


Там само. – С. 140—141.




99


Там само.




100


Лiтопис руський. – С. 158—159.




101


Лiтопис руський. – С. 161—162.




102


Там само. – С. 166—167.




103


Там само. – С. 176.




104


Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 218.




105


Прiцак О. Половцi. – С. 114.




106


Лiтопис руський. – С. 332.




107


Квiтницький М. Половцi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 350.




108


Лiтопис руський. – С. 346.




109


Половець В. Половцi. – С. 41—43.




110


Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 222.




111


Лiтопис руський. – С. 379—381.




112


Прiцак О. Половцi. – С. 114.




113


Про мамлюкiв та iхнiй султанат див.: Іналджик Г. Османська iмперiя. Класична доба. 1300—1600. – К., 1998. – С. 24, 41, 43, 44, 66, 113, 149, 167.




114


Божилов И. Фамилията на Асеневци (1186—1460). – София, 1985; Прiцак О. Половцi. – С. 117.




115


Vаsаry I. Cumans and Tatars: Oriental Military in the Pre-Ottoman Balkans, 1185—1365. – Cambridge, 2005. – P. 149—155/




116


Казаку М. Дракула / пер. з фр. В. Удовиченко. – М., 2011.




117


Hevizi J. Autonomies in Hungary and Europe. A comparative study. – Budapest, 2004. – P. 18—22.




118


Квiтницький М. Половцi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 8. – С. 350.




119


У лiтературi Руське королiвство переважно вiдоме, як Галицько-Волинське князiвство. Хоча останне е «кабiнетним термiном». Про це бiльш детальнiше див.: Кралюк П. Питання, що потребуе ясностi // Корона, або Спадщина Королiвства Руського. – К., 2017. – С. 26—37.




120


Алексюк М. Палавецкiя паселiщчы на Беларусi // Помнiк гiсторыi i культуры Беларусi. – 1978. – № 1. – С. 33—35; Леонюк В. Словник Берестейщини. – Львiв, 1996. – С. 250.




121


Про цi пам’ятки бiльш детальнiше див.: Плетнёва С. Половецкие каменные изваяния. – М., 1974.




122


Прiцак О. Половцi. – С. 116.




123


Гаркавец А. Codex Cumanicus: полное издание в 4 томах. – Алматы, 2015.




124


Половець В. Половцi. – С. 34.




125


Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 466.




126


Прiцак О. Половцi. – С. 117—118.




127


Наприклад, див.: Толочко П. Киiвська Русь. – К., 1996. – С. 140—141. Тут автор навiть розглядае походи русiв на половцiв як акцii, спрямованi на захист християнськоi вiри, своерiднi «хрестовi походи», заявляючи: «… саме Русь прийняла на себе основний удар половцiв i тим самим значно полегшила становище Вiзантii, Угорщини та iнших християнських краiн».




128


Аргументи на користь цiеi версii див.: Ільiн О. Пакт «Катерина ІІ – Йосиф ІІ» та «Слово о полку Ігоревiм» // Сiверянський лiтопис. – 1996. – № 4. – С. 55—58; його ж. Вiденський конгрес та «Слово о полку Ігоревiм» (вiдповiдь Святославу Воiнову) // Сiверянський лiтопис. – 1997. – № 4. – С. 29—33.




129


Лiтопис руський. – С. 368—369.




130


Вороний М. Євшан-зiлля: Поема. Вiршi. – К., 2010.




131


http://www. myslenedrevo. com. ua/uk/EStore/History/ EvshanAlmanac. html;https://uk.wikipedia.org/ wiki/Євшан-зiлля_(самвидав)




132


Котляр М. Клобуки чорнi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2007. – Т. 4. – С. 354.




133


Лiтопис руський. – С. 199.




134


Там само. – С. 353.




135


Лiтопис руський. – С. 302.




136


Про торкiв див.: Голубоский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар (История южно-русских степей ІХ—ХІІІ вв.). – К., 1884. – С. 65—181; 212—228.




137


Лiтопис руський. – С. 51.




138


Там само. – С. 99—100.




139


Рыбаков Б. Торческ – город чёрных клобуков // Археологические открытия 1966 г. – М.,1967. – С. 243—245.




140


Лiтопис руський. – С. 354.




141


Кратоков А. История берендеев. – Ярославль, 2009.




142


Лiтопис руський. – С. 151.




143


Там само. – С. 178.




144


Там само. – С. 274.




145


Див.: Рахно К. Шлях берендея. Загадковий кочовий народ берендеiв пов’язав мiж собою Украiну, Угорщину, Балкани, Росiю та далекi степи Центральноi Азii // Украiнський тиждень. – 2013. – № 23. – 13 червня.




146


Лiтопис руський. – С. 336.




147


Плахонiн А. Ковуi // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 4. – С. 392.




148


Лiтопис руський. – С. 338—340.




149


Термiн «Золота Орда» доволi пiзнього походження i не е самоназвою держави. Вперше вiн з’являеться в московських писемних пам’ятках, коли вже Золотоi Орди не iснувало, зокрема в iсторико-публiцистичному творi «Казанська iсторiя», в якiй обгрунтовувалося завоювання Московiею Казанського ханства. Вважаеться, що ця пам’ятка була написана в 1564—1566 рр. (iнша версiя щодо датування – 1626—1640 рр.). У рiзних пам’ятках часiв Золотоi Орди для означення цiеi держави вживалися iншi назви. Найчастiше – Улус з рiзними додатками, наприклад iменами ханiв. Навiть вживалася назва Дешт-i Кипчак, яка ранiше використовувалася для означення Половецькоi землi. У ХІХ ст. термiн «Золота Орда» закрiпився в росiйськiй iсторiографii й став «загальноприйнятим». Його використовували для означення Улусу Джучi зi столицею в Сараi (пiзнiше – Новому Сараi). Розумiючи умовнiсть цiеi назви, ми вирiшили ii використовувати, аби уникнути термiнологiчних непорозумiнь.




150


Степанченко О. Паперовi грошi Золотоi Орди // http://islam.in.ua/ua/istoriya/paperovi-groshi-zolotoyiordy.




151


Крот В. Банкноти, банкiвськi бiлети // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2003. —Т. 1. – С. 178.




152


Гумилев Л. Древняя Русь и Великая степь. – С. 351.




153


Там само. – С. 344.




154


Лiтопис руський. – С. 395—397.




155


Джованни дель Плано Карпини. История монголов. Гильом де Рубрук. Путешествие в восточные страны. Книга Марко Поло. – М., 1997.




156


Рыбаков Б. О преодолении самообмана // Вопросы истории. – 1974. – № 3. – С. 153—159.




157


Лiтопис руський. – С. 397—398.




158


Плохiй С. Походження слов’янських нацiй. Домодернi iдентичностi в Украiнi, Росii та Бiлорусi. – К., 2015. – С. 73.




159


Про це бiльш детальнiше див.: Кралюк П. Питання, що потребуе ясностi // Корона, або Спадщина Королiвства Руського. – С. 26—37.




160


Довженок В. Среднее Поднепровье после татаро-монгольского нашествия // Древняя Русь и славяне. – М., 1978. – С. 76—82.




161


Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. – М., 1856. – Т. VII. – С. 420.




162


Дашкевич Н. Болоховская земля и её значение в русской истории. – К., 1976. – С. 54.




163


Плахонiн А. Олександр Невський // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2010. – Т. 7. – С. 572.




164


Про це див.: Синюк С. Тисячолiття волинськоi книжностi. – Тернопiль, 2016. – С. 35—50.




165


Лiтопис руський. – С. 398.




166


Там само.




167


Головко О. Половецький хан Котян Сутоевич у полiтичному життi Центрально-Схiдноi Європи першоi половини ХІІІ ст. // ХІ сходознавчi читання А. Кримського. – К., 2007. – С. 80—83.




168


Лiтопис руський. – С. 398.




169


Там само. – С. 399.




170


Лiтопис руський. – С. 414—416.




171


Лiтопис руський. – С. 408—409.




172


Там само. – С. 412—413.




173


Про це бiльш детальнiше див.: День. – 2011. – 22 листоп.




174


Лiтопис руський. – С. 413.




175


Там само. – С. 418.




176


Там само. – С. 416.




177


Боротьба за австрiйську спадщину досить добре описана в Галицько-Волинському лiтописi. Див.: Лiтопис руський. – С. 416.




178


Лiтопис руський. – С. 421—422.




179


Плахонiн А. Куремса // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2009. – Т. 5. – С. 519.




180


Головко О. Бурундай, Бурондай // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 1. – С. 413.




181


Лiтопис руський. – С. 422.




182


Там само. – С. 423.




183


Там само. – С. 426.




184


Лiтопис руський. – С. 428—429.




185


Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – СПб., 2010. – С. 34—46.




186


Лiтопис руський. – С. 234, 435, 437.




187


Там само. – С. 437.




188


Там само. – С. 439.




189


Острогорський Г. Історiя Вiзантii. – Львiв, 2002. – С. 365—389.




190


Про це бiльш детально див.: Кралюк П. Руськi спадкоемцi могутнiх iмператорiв. Вiзантiйськi релiквii Руського королiвства // Корона, або Спадщина Королiвства Руського. – С. 76—81.




191


Собчук В. Історична Волинь. Пiвнiчний захiд Украiни в регiональному та локальному вимiрах минулого. – Кременець, 2017. – С. 18.




192


Лiтопис руський. – С. 432.




193


Собчук В. Історична Волинь. Пiвнiчний захiд Украiни в регiональному та локальному вимiрах минулого. – С. 18.




194


Лiтопис руський. – С. 435.




195


Про хана Ногая та пов’язаних iз ним золотоординських ханiв див.: Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 47—73.




196


Лiтопис руський. – С. 436.




197


Там само. – С. 430.




198


Там само. – С. 432.




199


Там само. – С. 435.




200


Там само. – С. 436.




201


Лiтопис руський. – С. 430.




202


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1993. – Т. ІІІ. – С. 107—108.




203


Войтович Л. Лев Данилович, князь галицько-волинський (бл. 1225—1301). – Львiв, 2014. – С. 87.




204


Гречило А. Украiнськi територiальнi та нацiонально-державнi символи // Народження краiни. Вiд краю до держави. Назва, символiка, територiя та кордони Украiни. – Харкiв, 2016. – С. 283—284.




205


Скочиляс І. Галицька (Львiвська) епархiя ХІІ—XVIII ст. Органiзацiйна структура та правовий статус. – Львiв, 2010. – С. 195.




206


Див.: Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – Бiла Церква, 2006. – С. 511.




207


Однороженко О. Украiнська руська елiта доби Середньовiччя i раннього Модерну: структура та влада. – К., 2011. – С. 48.




208


Саме за хана Узбека Золота Орда досягла пiку своеi могутностi. Див.: Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 88—107.




209


Про Юрiя ІІ див.: Кордуба М. Болеслав-Юрiй ІІ. Останнiй самостiйний володар галицько-волинськоi держави з нагоди 600-рiччя його смертi // Минуле i сучасне. – Ч. 7. – Кракiв, 1940. – С. 23—30.




210


Яковенко Н. Нарис iсторii Украiни з найдавнiших часiв до кiнця XVIII ст. – К., 1997. – С. 75.




211


Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Видання друге. – К., 1971. – С. 99.




212


Див.: Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: iсторичний портрет у галереi предкiв i нащадкiв. – К., 2012. – С. 113—114.




213


Про Дмитра Дядька див.: Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1993. – Т. ІV. – С. 28—30, 430—433.




214


Про Любарта-Дмитра див.: Войтович Л. Княжа доба на Русi: портрети елiти. – С. 37—40, 42, 73, 511—512, 562, 614 та iн.




215


Шабульдо Ф. Битва бiля Синiх Вод 1362 р.: маловiдомi та незнанi аспекти // Украiнський iсторичний журнал. – 1996. – № 2. – С. 3—15.




216


https://uk.wikipedia.org/wiki/Битва_на_Синiх_Водах




217


Почекаев Р. Цари ордынские. Биографии ханов и правителей Золотой Орды. – С. 155—177.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения